Кевін Джеймс Андерсон - Хребет Дракона, Кевін Джеймс Андерсон

штани з конопель і грубо зіткані сорочки, кинулися до збройових шаф корабля. Перший помічник капітана відімкнув двері та роздав криві мечі, кинджали, дубинки із залізного дерева[5]. Подорож їхня тривала три дні, таємно розпочавшись уночі з гавані Сереполя, і мала досягти берега Співдружності. Кловус молився з ними, гуртував їх. Кожен член команди був голодним, повністю готовим до битви.

Божок також був голодним.

Викликаний вітер гнав військовий корабель уперед, і лінія узбережжя ставала все ближчою. Попереду розкинувся втомлений старий світ, континент, який ішаранці покинули дуже давно після спустошливих воєн Лютих. Його хоробрий народ утвердив свою владу над новим світом, незайманою землею, що іскрила магією, на противагу виснаженій та сплюндрованій землі Співдружності.

Охоплені жагою битви моряки снували палубою, готуючи мечі, пристібаючи на груди шкіряні обладунки, запихаючи за пояси кинджали, міряючи шоломи та обмінюючись ними, щоб підібрати для себе ті, що краще пасують. Кловус стояв у своєму темно-синьому каптані, торкаючись золотого символу свого сану на шиї. Він кивнув підбадьорливо, втішений бачити нетерплячі вирази обличчя команди, їхні щелепи, міцно стиснені в ненависті до ворога.

Навіть попри те, що два континенти жили в непростому мирі з часів підписання Договору між емпрою Ілуріс та конаґом Кроніном тридцять років тому, в серцях їхніх миру не було. Кловус та інші дванадцять окружних жерців ніколи не дозволяли своїм послідовникам забути про це, навіть якщо їхня власна емпра цього не розуміла. Цей напад знову розбудить їхній запал, розігріє їхню кров.

Великий та потужний військовий корабель наблизився до захищеної гавані, де місцеві рибацькі човни тягли свої сіті у спокійних водах. Місцеві човни лавірували проти мінливого бризу, проте ішаранський військовий корабель мчав по прямому, як стріла, курсу, керований магією.

Повернувшись спиною до приреченого містечка в гавані, жрець підвищив голос:

— Ми нападемо швидко! Підпалимо їхнє місто, уб’ємо якомога більше людей, решту візьмемо в заручники. Тоді ми попливемо додому, і нас нестимуть звуки їхнього горя.

— Почуй нас, убережи нас, — почала наспів команда, але це звучало як радісне передчуття, а не як молитва.

Божок також їх чув. Під дошками палуби Кловус відчував міць клекотіння величезного невгамовного божества, що тулилося у вантажному відсіку, чекаючи, коли його звільнять.

Кловус затягнув пояс каптана навколо міцної талії та пошкрябав свою гладку щоку, відчув олію на шкірі. Готуючись до перемоги, він поголив голову та кругле обличчя гострим, як бритва, кинджалом. Він бажав виглядати показним, а не занедбаним... але підозрював, що Міррабай пам’ятатиме трохи більше, ніж божок, щойно той атакує.

Підштовхуваний уперед, залишаючи позаду пінистий білий слід, військовий корабель проплив повз обійняті жахом рибацькі човни, що кинулися вусібіч, намагаючись уникнути загарбників. Кловус бажав, аби ці жалюгідні нещасні побачили спустошення власних осель, убивство своїх родин. Жоден із них не міг дістатися берега вчасно, щоб допомогти у битві.

Дехто з містян уже побачив ішаранський корабель з його характерними червоно-білими вітрилами й тараном на носі судна. Вони здогадалися, що це судно було не частиною морського флоту Співдружності, а бойовим кораблем з нового світу.

Жоден континент не хотів початку повномасштабної війни, стверджувала емпра Ілуріс, але провокативні напади тривали, з її відома чи ні. Сутички, подібні цій, тримали рани відкритими, а біль — свіжим. Божок, якого привіз Кловус, — другорядна сутність з храму гавані в Сереполі — покаже трьом королівствам, що їм не варто сподіватися на перемогу.

Під час подорожі з Ішари моряки зробили надріз на передпліччі, разом проливши свіжу кров у лощену глиняну урну. Коли жертовна урна наповнилася, Кловус запечатав кришку воском, використавши дрібку магії, аби зберегти кров та тримати її свіжою для принесення жертви просто перед битвою. Тепер, коли корабель досягав Міррабая, цей час настав.

— Я пропоную цю жертву так, як ви пропонуєте свої серця воїнів, — вигукнув Кловус. — Промовте свою молитву, і я принесу кров.

Озброєні моряки підвищили голоси в гучному наспіві:

— Почуй нас, убережи нас! — Наспів, так часто виголошуваний у храмі, використовував силу віри для посилення божка, якого вони самі собі створили. Магія, притаманна їхнім землям, змушувала їхні власні вірування зримо проявитися, і тепер жрець міг її контролювати.

Двоє моряків винесли наповнену кров’ю урну на середину палуби, де Кловус чекав біля маленького, захищеного від доступу люка. Позолочений люк мав припідняті краї, аби ловити кожну краплинку крові, призначену для жертвоприношення.

— Наш божок п’є багато й черпає силу з вашої віри.

— Почуй нас, убережи нас!

Під їхній спів Кловус нахилив урну та став лити зібрану кров по жолобу в трюм. Невгамовний божок заворушився, поглинаючи усю злість, навіяну вірянами Ішари. Кловус відчув, як присутність сутності посилюється.

Магічний вітер посилився, й ішаранський військовий корабель поспішив до узбережжя. Попереду на вежах палали сигнальні вогні — це вартові закликали Міррабай до зброї. Лунали голосні дзвони. Повибігали містяни, хтось збирав зброю, хтось тікав.

Коли військовий корабель проходив повз рибацькі човни та вантажні судна, що стояли біля берега, лучники Ішари почали стріляти вогняними стрілами, щоб спалити безборонні судна. Кловусу подобалося дивитися, як їхні вітрила загоряються, а команди стрибають за борт, аби уникнути пожежі. Багато з них потоне, перш ніж дістанеться берега.

Навіть просто заподіяти болю безбожному народу Співдружності було достатньою причиною здійснити цей напад, але ставки жерця були вищими. Він бажав довести свою думку емпрі Ілуріс, продемонструвати силу та дієвість своїх божків, навіть цього другорядного. Неохоча до війни жінка була впертою, що засмучувало та розчаровувало Кловуса, проте він знайде спосіб, щоб її переконати.

Коли після кривавої жертви міць божка в трюмі стала зростати, дошки корпусу набрякли та застогнали. Жерцю доведеться скоро випустити божка, інакше той може розтрощити корабель.

Він швидко пішов уздовж палуби, зазираючи через борт на бік та низ корпусу. Дерев’яні кришки люка залишалися на місці, утримуючи трюм закритим, але їх можна швидко відчинити. Тоді він закричав морякам:

— Хапайте мотузки! Приготуйтеся відчинити засуви.

Нетерплячий божок гатив у кришку люка, намагаючись звільнитися.

По одній із дощок корпусу пішла тріщина.

— Хутчіш! Випускайте божка. Нехай зробить свою справу.

— Почуй нас, убережи нас, — закректали моряки, коли хутко налягли на мотузки, висмикуючи кілки, щоб можна було підняти кришки люка. Кловус голосно видихнув.

З фонтаном пари та бризок лише частково тілесний ув’язнений божок вирвався назовні. Він виливався з отворів, наче якась драглиста, неспинна сила, виблискуючи, гупаючи, водночас намагаючись набути фізичної подоби: страхітливий монстр, створений з рідини та вірувань.

Військовий корабель похитнувся