Кевін Джеймс Андерсон - Хребет Дракона, Кевін Джеймс Андерсон

усі шибки розтрощило на друзки. Гейл намагався втримати вікно, перехопивши його в короля.

Адан перехилився через підвіконня у штормовий вітер, простягаючи руку, аби схопити віконницю, що бовталася поруч. Його пальці зісковзнули, але він знову схопив її. Це було наче ловити дикого коня. Нарешті Адан схопив за край, підтягнув віконницю назад до вікна.

Зробивши це, Адан на якусь мить глянув назовні й побачив коричневу димну бурю, що неслася вулицями Баннрії, дряпаючи стародавні стіни. Інші зачинені вікна стогнали під натиском піску та вітру. Черепиця з дахів розліталася як кульбабовий пух і билася об стіни. Піщана буря ревіла, і на якусь мить йому здалося, що він побачив саме те, що відчула Пенда: щось темне, зловісне, клекітливе.

Він притягнув віконницю на місце, залишивши бурю знадвору.

— Прив’яжіть, хутчіш! — Гейл і зброєносець зав’язали мотузку навколо засува. Дерев’яна віконниця скрипіла, коли вітер притискав її, дряпаючи та шкребучи.

Зітхнувши, Адан обережно зачинив і внутрішнє вікно з вітражем. На своїй підставці Ксар залопотів крилами так, наче визнавав, що король бореться з надокучливою проблемою. Пенда пригладила скуйовджене волосся чоловіка, поцілувала його в чоло. Їдальня нарешті повернулася до свого нормального стану.

Гом почервонів і мав збентежений вигляд. Гейл Орр рукою змахнув пилюку зі своїх дорогих шовків.

— Так, а тепер подивимося, що в нас на десерт.

До світанку буря вщухла. Адан і Пенда горнулися одне до одного всю ніч, хоч обоє не спали через виття вітру. Коли розпочався день, останні залишки пилюки блукали вулицями, наче мешканці табору після великої битви.

Адан прокинувся рано, бо хотів побачити, як місто пережило бурю. Він вбрався у лляні штани і шовкову сорочку. Пенда приєдналася до нього зі своїм ска, що незмінно їхав на накладці на її плечі. Гом поспішав за ними, розчарований тим, що король уже одягнувся. Він виглядав так, наче ні на мить не заплющив очей.

— Сніданок, Володарю?

— Згодом, Гоме. — Адан рушив стрімкою ходою, Пенда йшла поруч із ним.

У головній залі слуги познімали запони з вікон і відчинили віконниці, аби впустити крізь скло з прожилками[4] яскраве сонячне світло. Слуги розчахнули важкі двері замку, здійнявши тонкий серпанок пилюки.

На вулиці Адан із полегкістю побачив, що відірваних дахів та зруйнованих будівель немає, попри те, що наноси пилюки заблокували багато дверей та входів.

— Тепер час прибирати.

З’явилися крамарі для оцінки пошкоджень, вимітаючи віниками з соломи накопичену пилюку. Діти бігали, тупаючи по купах пилюки, піднімаючи хмари пороху та залишаючи відбитки ніг.

Приєднавшись до короля з королевою, Гейл Орр витер із чола пилюку обрубком руки.

— Кра, я радий, що ми не були в наметах. Могло б бути набагато гірше.

Раптом зі сторожової башти на зовнішній стіні міста, що виходила на західні гори, почулися крики. Сінан і другий вартовий Стяга бігли пагорбом угору в напрямку замку, продираючись крізь клуби пилюки. Їхні обличчя були вкриті піском. Сінан закричав:

— Володарю, там — чужинці! Таких я ніколи не бачив!

— Буря принесла їх, — сказав другий вартовий.

— Тоді ходімо привітаємо їх, — відказав на те Адан.

Хутко осідлавши коней у замкових конюшнях, Адан та його супутники поскакали по занесених пилюкою вулицях. Розпушивши пір’я, над ними злетів Ксар, він покружляв і знову опустився на плече Пенди. Вона схилилася, щоб погладити птаха-рептилію.

Коли вони досягли зовнішньої стіни міста, озброєні вартові Баннрії нервово позирали зі сторожових башт високо понад воротами, які досі були замкнені на засув. Під’їжджаючи ближче, Адан дав сигнал відкрити ворота.

— Хіба так вітають гостей? Якщо вони прибули крізь бурю, їм, можливо, потрібна допомога.

— Як накажете, Володарю, — гукнув один зі сторожів башти.

Пенда, зацікавившись, зупинила свого коня поруч із королем. Молодий вартовий Сінан здавався стривоженим, але притримав коня та змовчав. Гейл сидів у сідлі, тихий, проте зацікавлений.

Караульні працювали дворучними шатунами, намотуючи мотузки навколо велетенських коліс під скрегіт шестерень. Масивні ворота зі стогоном відчинилися на запилюжених завісах. Кінь короля Адана відступив і форкнув.

За межами міста чекали близько сотні фігур, одягнених у луску та жовтувато-коричневу шкіру. На перший погляд вони виглядали як люди, проте людьми не були. Високі та худорляві, вони мали смагляву шкіру теплого відтінку й довгасті мигдалевидні очі кольору топазу. Їхнє довге, неслухняне волосся виблискувало блідо-жовтим сяйвом, наче зіткане з біло-золотавих променів, і було прикрашене звивистими металевими оздобами, що сяяли у різкому ранковому світлі. Незважаючи на те, що вони прибули з пиловою бурею, були вони цілком чистими.

Чужинці приїхали на масивних двоногих ящіркоподібних істотах з великими головами та жовтими очима. Пам’ятаючи історію та малюнки, які він бачив у стародавніх літописах, Адан знав, що ці істоти, названі ауґи, були в’ючними тваринами, що сформувалися з пустельних рептилій. Троє з лускатих істот важко виступили вперед, їхні вершники владно дивилися на Адана. Адан не міг повірити, що саме принесла з собою буря.

— Передвісник, — промовила Пенда.

Лютих, стародавню расу, що створила людство як своїх рабів, не бачили більше двох тисяч років. Усі думали, що вони давно стерли одне одного з лиця землі.

Тепер сотня їх з’явилася з пустища і чекала перед його містом. Аби побачити його.

2

Смугасті вітрила ішаранського військового корабля напнулися від викликаних магією вітрів, які штовхали їх до узбережжя Остерри, найсхіднішого з усіх трьох королівств Співдружності.

Нетерплячий жрець Кловус учепився руками в просолену деревину носової частини, спостерігаючи, як корабель розсікає воду. Він поглянув на залізний кулак тарана, спрямований уперед, готовий нищити безбожних остерранців.

Дозорець гукнув униз із головної щогли:

— Земля попереду! Не більш як за годину досягнемо Міррабая.

— Якщо йдемо правильним курсом, — прошепотів капітан із середньої палуби, ступаючи туди-сюди, готовий до битви.

— Ми йдемо правильним курсом, — ствердив Кловус, переконавшись, що всі моряки його почують. — Божок веде нас до цілі.

Як верховний жрець Ішари, він фокусував енергію моряків і солдатів, їхня віра була сильною, оскільки божок у трюмі був сильним, і скоро вони пересвідчаться в його могутності, коли Кловус спустить його на рибацьке містечко, яке ще нічого не підозрює. Кров ворога тектиме, полум’я та дим здійматимуться до самого неба, наче переможні святкові вогні.

Відчуваючи збудження та певність, він скликав розпалену команду, сотню загартованих чоловіків і жінок, які нетерпляче чекали нападу.

— Оголіть мечі, дістаньте щити! Не чекайте, що божок воюватиме за вас!

Моряки, вбрані у легкі