Едрієн Янг - Поміж злодіїв, Едрієн Янг

— Та я шо, я нічо.

— Угу, — промимрила я.

Той нахилився ближче і стишив голос:

— Тіко тре’ побалакать.

Я позирнула на нього, намагаючись відчути, що криється за цими словами.

— Про що?

Він зиркнув через плече, срібна кіска висмикнулася з-під сорочки, за яку він її заправляв.

— Тут подейкують, де ти ховаєш усеньку ту грошву.

Добувач, що сидів праворуч від мене, засовався, нашорошивши вухо.

— Я б на твоєму місці в це не лізла, Спеку. — Розправила плечі й прихилилася до щогли.

З добувачами треба поводитися так, ніби не боїшся їх, навіть якщо нажахана такою мірою, аж глитаєш, щоб притлумити нудоту. Спек нешкідливий, та на всьому острові таких, кого не варто страхатися, одиниці.

— Та то ясно, — закивав він. — Я чисто, щоб ти знала.

— Маєш на увазі: чисто, щоб вициганити ще мідяка, — відрізала я.

Знову вишкірився в посмішці, відтак потягнув шию та знизав плечима.

— Ти мене переоцінюєш. За чутки я не плачу.

Повернулася до нього спиною, показуючи, що з мене досить цієї розмови. Мені потрібно ще принаймні три тижні, щоб накопичити достатньо монети за перевезення, та якщо такі розмови поміж добувачів уже пішли, я стільки не протримаюся.

Спек замовк; чутно було лише хлюпіт води об борти та висвисти вітру. Ми обігнули бар’єрні острови, і завидніли біло-смугасті вітрила «Жоржини», що стала на якір за найдальшою

височиною. Спек потихеньку сповільнив хід. Я вже бачила на пристані квадратні плечі Веста — чорний силует проти ранкового сонця: він вдивлявся в море.

Я підвела руку й помахала, розчепіривши пальці на вітру; він помітив — і тієї ж миті зник у натовпі.

Спек опустив вітрило, ми підійшли до причалу, і, перш ніж перевізник устиг розтулити рота, я схопила канат, укладений в бухту, і кинула швартови. Петля зачепилася за кутовий кнехт⁷, я зіскочила з палуби, уперлася у причал п’ятками й, перебираючи руками, підтягнула наш човен. Мокре мотуззя зарипіло, напинаючись, а зачувши глухий стукіт весла, Фрет, що вмостився на ослоні, підвів голову.

Між ногами в нього стояв плетений з очерету кошик, повний мушель, назбираних на мілині. Він давно вже втратив усі свої добувацькі здібності, проте й досі щотижня гендлював на бар’єрних островах, пропонуючи штуки, що таких більше нікому й не знайти. Це він перший сказав, ніби я позначена морськими демонами, це він продав мені свого добувацького ременя, змусивши порушити батьківські правила. Бо скільки живу, стільки перед ним у боргу — і за одне, і за друге.

— Привіт, Фейбл. — Він кривувато посміхнувся, позираючи, як я вибираюся на пристань.

— Привіт, Фрете. — Проходячи повз, злегка плеснула його по плечу — я вже дивилася вперед, туди, де біля «Жоржини» чекав на мене Вест.

На серпанковому ранковому сонечку вздовж вузького дерев’яного помосту стояли добувачі, торгуючись із гендлярами, б’ючись за мідяки. Джевал славився піропами, схованими під його рифами, і хоча це був не найцінніший камінь, проте знайти його можна було тільки тут.

А гендлярі прибували не лише по гранати. Джевал — єдиний клапоть землі між Звуженням і Безіменним морем, і чимало кораблів зупиняються тут посеред подорожі просто поповнити припаси. Джевальці сюди-туди тягали причалом кошики курячих яєць, в’язанки риби, мотки мотузки, нахвалюючи свій крам матросам, які стояли, спершися на бортові леєри.

Коли проштовхувалася крізь тісну юрбу чоловіків, попереду здійнявся крик; я посунула вбік, та хтось уже вгатив комусь кулаком. Зчинилася бійка, мене відтіснили на край пристані, і повз мене, мало не збивши з ніг, у воду скотився кошик коров’якового листя. По нього кинулися двоє чоловіків, а я зачекала, поки колотники віддаляться, щоб можна було пройти.

Вест ніби відчув моє наближення: озирнувся, щойно я проштовхалася крізь натовп. Так і стояв, блимаючи на мене блідо-зеленими очиськами, вигоріле на сонці хвилясте волосся заправлене за вухо, руки схрещені на грудях.

— Ти спізнилася, — завважив він, дивлячись, як витягаю край сорочки з-під ременя та розв’язую гаманець.

Я позирнула на обрій за ним: краєчок сонця вже виднів над водою.

— На хвилинку, — промурмотіла я.

Вивернула гаманець, і шість цибулястих, укритих

білою кіркою піропових камінчиків викотилися мені на розкриту долоню.

Вест аж подався вперед. Витяг із мого ременя лінзу і вставив собі в око, відтак нахилився й заповзявся обережно вибирати шматки й роздивлятися проти сонця, як світло ллється крізь червоний кристал. Гранати не відчищені від домішок, проте це були добрі екземпляри. Кращі за ті, що віддавали в заклад добувачі переді мною.

— А вам, схоже, дісталося в цей шторм. — Я роздивлялася, як на корпусі корабля сохне свіжа смола там, де під леєрами на правому борті в дереві утворилася тріщинка.

Він не відповів. Усе крутив-перевіряв камені.

Утім, не одна частина судна зазнала пошкоджень. Угорі, на топенанті⁸ грот-щогли⁹, висіла дівчина, лагодячи шкіряні ліктроси¹⁰ на краях вітрил.

Малою я не раз валялася на верхній палубі, роздивляючись, як нагорі, на щоглі «Жайвора», орудує мама, і її темно-руде волосся змійкою звивається по спині, а засмагла брунатна шкіра темніє на тлі хрусткої білої парусини. Я закліпала очима, відганяючи яскравий спогад, поки груди ще не прохромило болем.

— Останнім часом маєш чимало на продаж, — завважив Вест, скидаючи лінзу в долоню.

— Масть пішла. — Я вичікувально сунула пальці за ремінь.

Той задумливо взявся чухати щетину на підборідді — завжди так робив, коли замислювався.

— З фартом іде й біда.

Коли зрештою підвів погляд на мене, очі звузилися.

— Шість мідяків. — Він потягнувся по гаманець на ремені.

Я скинула брову.

— Шість? Та тільки цей спокійно потягне на три мідяки. — І показала на найбільшу жарину на його долоні.

Вестові очі забігали: зиркнув понад моєю головою на причал, на добувачів, перевів погляд на гендлярів за спиною.

— Я б на твоєму місці не брав на острів понад шість мідяків, — пояснив він і витягнув гроші з гамана. — Решту віддам наступним разом.

Я стиснула зуби й кулаки. Платить мені лише половину від належного й виставляє