Едрієн Янг - Поміж злодіїв, Едрієн Янг

На ній було порожньо, лише дерева тихенько погойдував бриз і блідо світився холодний пісок. Решту шляху я бігла, поки рівна дорога різко не обірвалася над берегом далеко внизу. З кручі розгортався краєвид на бар’єрні острови, непомітні в темряві, однак мерехтіли плями світла від кількох ліхтарів, що звисали зі щогл суден, поставлених на причал на ніч. На цьому місці я сиділа щоранку, очікуючи на повернення батькового корабля, попри те що тато не обіцяв повернутися.

Хіба лиш за два роки я в це повірила.

Я скинула вершу біля вогнища та розстебнула важкий ремінь. Вітер посилився, я обхопила товстий стовбур, що нависав над кручею, і поволі видряпалася нагору. Земля опинилася далеко внизу, тепер я позирнула на берег, що лежав не менш ніж у ста футах⁶ піді мною. На піску біло пінилися нічні хвилі. Більшість добувачів заважкі, щоб вилізти на це хирляве деревце, не переламавши гілок і не розбившись на смерть. Я й сама мало не впала разів зо два.

Підлізши впритул, я сунула руку в дупло між двох вибуялих гілляк. Намацала гаманець і скинула його на землю, а тоді злізла сама.

Розвела багаття й насадила рибину на рожен, усівшись у зручній заглибині в брилі, з якої проглядалася доріжка. Якби тут хтось нишпорив, я

побачила б його раніше, ніж він мене. Просто треба протриматися до ранку.

Потрусила гаманець, монетки дзенькнули й висипалися на пісок. Аверси й реверси виблискували в місячному світлі, я рахувала і складала акуратні стосики.

Сорок два мідяки. Після всіх витрат на ялики мені потрібно ще вісімнадцять — і можна домовлятися з Вестом про перевезення. Відклала навіть копійчину на їжу та нічліг, поки не розшукаю Сента. Відтак лягла на землю, звісила ноги з кручі й лежала собі, витріщаючись на місяць і слухаючи, як рибина потріскує на вогні. Наді мною висів ідеально рівний молочно-білий серпик молодика, легені вбирали солонувате, просякнуте кипарисовим духом повітря, яким дихаєш тільки на Джевалі.

Першу ніч на острові я заснула на бéрезі: у лісок, де коло багать стояли намети, заходити побоялася. Прокинулася від того, що якийсь чоловік обмацував на мені куртку, шукаючи по кишенях монети. Нічого не знайшовши, штурхнув мене на холодний пісок та й пішов геть. Лише за кілька днів я допетрала: щоразу, коли рибалитиму на мілині, хтось чигатиме на пляжі, щоб відібрати весь улов. Мало не місяць харчувалася водоростями, поки не познаходила місцини, безпечні від грабунку. Тільки за рік мені нарешті вистачило монети, заробленої чищенням чужого улову та продажем мотузок із пальмового волокна, щоб придбати у Фрета добувацький інструмент (сам-бо Фрет постарішав і вже не годен був пірнати).

Хвилі внизу, гнані штормовим вітром, люто гамселили в берег, і на мить я замислилася: а чи сумуватиму за всім цим? Щось із життя на Джевалі вже вросло мені під шкіру. Сіла, озирнула повитий ніччю острів, де вершечки дерев хвилювалися в пітьмі, мов збурені води. Якби це не була моя в’язниця, могла б навіть визнати це місце красивим. Та ні, воно не моє.

Хоча могло б стати. Я могла б зробитися однією з них, гарувати, а згодом відкрити власну справу з продажу дорогоцінних каменів на бар’єрні острови, як чимало місцевих. Та якщо я добувачка з Джевала, то достоту не донька Сента. А може, і це вже неправда.

Досі пам’ятаю наспів у череві корабельного корпусу, чую рипіння гамака. Запах батькової люльки, стукіт черевиків об палубу. Я не з тих міст, що розташовані обабіч Звуження, не з їхніх доків. Свою батьківщину я втратила.

Далеко звідси, де місячне сяйво торкається чорного шва виднокола, у водах Грозових Тенет покоїться «Жайвір». І хай куди піду, я не дістануся додому. Позаяк мій дім — на дні моря, де спочивають кістки моєї матері.

6 1 фут дорівнює 30,48 сантиметра.

Роздiл третiй

Як сходило сонце, я вже стояла на скелі, споглядаючи «Жоржину». Корабель підійшов ще затемна, попри лютий шторм, що налетів із Безіменного моря. Не спала всю ніч, вдивляючись у вогнище, поки його не загасив дощ; тепер падала з ніг і все тіло ломило після трьох днів безперервного пірнання.

Та Вест не любить, якщо його змушують чекати.

Коли спустилася на берег, біля крайки вже дожидали ватаги добувачів. Мені вистачило клепки заплатити Спекові на місяць уперед за місце на ялику. Перевізник валявся на піску, закинувши руки за голову, а капелюха насунувши на обличчя. На Джевалі, якщо маєш човна, не треба ані пірнати, ані гендлювати, бо кожен добувач на острові тебе потребує. Ялик — це ніби бездонний горщик монет, і Спек найбільше з усіх не був вартий такого везіння.

Угледівши мене, він скочив, вишкіривши гнилі зуби в широкій посмішці.

— Добр-раночку, Фей!

Кивнула йому, задерши підборіддя, жбурнула в човен торбу й сама перелізла через борт. Ніхто й не почухався посунутися, тож я стала на носі, однією рукою обхопивши щоглу, а другою притримуючи під сорочкою гаманець із каменями-жаринами. Коїв ялик уже щезав із виду біля бар’єрних островів, так щільно напакований тілами, аж ноги стирчали з усіх боків.

— Фейбл! — Спек прохально усміхнувся, я

позирнула на нього й дотямила, чого він хоче.

Звільнила вітрило, воно розгорнулося, і човен відчалив. Добувачі розпитували мене про таке, з чим ніколи не чіплялися одне до одного. Як на них, мала бути вдячною, що не потопили мене на мілині ще миршавим дитям, — та, правду кажучи, ніколи мені не допомагали. Жодного разу не нагодували, коли випрошувала недоїдки, ані запропонували вкритися від шторму. Кожен кусень їжі, кожен шматочок піропу діставався тяжкою працею, іноді зі смертельним ризиком. А я ще мала їм дякувати за те, що досі дихаю.

Вітер посилився, ми прорізували ранкові води, немов гарячий ніж розтинає податливий лій. Мені не подобалася ця спокійна гладінь, що виблискувала, ніби свіжовиплавлене скло. Лякає таке сонне море, коли знаєш, яким кровожерним воно буває.

— Ворд каже, ти знайшла новеньку ничку піропів, Фей, — прорипів Спек, кидаючи румпель і підходячи до мого місця біля щогли.

Від нього тхнуло саморобною хлібною горілкою; я відвернулася, підставивши обличчя вітру. Відчувши, як усі на мене витріщилися, міцніше притиснула руку до гаманця.

Спек помахав перед