Юлія Рудишина - Крижаний завійник, Юлія Рудишина

Дівчина побачила, що багацько дивного народу товчеться біля воріт – певно, всі вони прийшли на весілля відьми. Навколо палацу в круглих мушлях видно було чудовиськ лускатих і змій снігових, і всі вони з цікавістю на Айлін дивилися, коли проходила вона всередину разом з двома духами — мабуть, нечасто сюди люди приходили. Гості снігові проміж собою теревенили, що готується їхня повелителька до весілля. А наречений її –принц із далекої країни. Зрозуміла Айлін – Вітер це. Її Вітер!

І кинулася дівчина до палацу, щоб хоч одним оком подивитися на коханого. В одній з темних ніш, де ніхто не міг її бачити, вона вдягла довгу красиву сукню з чудовою золотою вишивкою та срібним паском – саме вона була на дівчині того першого разу, коли Вітер з'явився до неї з сніговою заметілі. І нехай пітьма приховувала його, була Айлін впевнена — він бачив і вночі. І він мав пам’ятати її! Тому і взяла вона з собою цю вишиванку.

Довгими темними коридорами йшла вона у пошуках головного залу – поки перевдягалася, загубилась, і тепер тільки крижані вітри, що вільно гуляли замком, були її провідниками. Коридорі змінялися відкритими галереями, з яких видно було сніговий ліс, заметений та пустий, немов ні пташок там не було, ні звірів. Тільки велетенські смереки темніли та літали зимові привиди над гострими маківками. Потім йшла Айлін анфіладами льодових кімнат, поки не натрапила на декілька сніговиць-відьом, які поспішали до тронного залу. Вони здивовано дивились на дівчину, але не стали її проганяти, тільки шепотілись, і палахкотіли їх сині крижані очі.

І ось вона посеред кришталевої зали з льодовими колонами, під прозорим куполом, над яким кружляє сніг. Стоїть і нишком плаче, і сльози її перетворюються на перлинки, падають на мармурові плити підлоги.

Через деякий час на троні з'явилася дивовижна жінка-змія – з довгим хвостом, вкритим лускою, з холодним поглядом та обличчям, немов виточеним з криги чарівним майстром. Біла сукня так щільно була вкрита алмазами та перлами, що здавалось, вона вирізана з каміння, а на сріблястому волоссі сяяла кришталева корона. Променистими синіми очима з вузькими зіницями  подивилась відьма на своїх поданих, і на мить зупинився її погляд на Айлін. Страшна вона була — але й прекрасна, незважаючи ні на що. Білою блискучою змією звернувся довкола трону її хвіст, і дивилася вона потім тільки на свого нареченого, який теж дивом з’явився з снігової завіси. Високий статний юнак з золотими кучерями. А він раптом повернувся до Айлін і зустрівся з її тужливим поглядом, потім ковзнув здивованими очима по вишивці на її сукні, і майнуло в них впізнання.

— Любий мій, це я, я! — крикнула Айлін, кидаючись до трону. – Згадай про мене! Це я, твоя Айлін!

Метнувся хвіст відьми, збиваючи дівчину з ніг, і Айлін упала на лід, а грізна володарка снігів нависла над нею, і очі її мерехтіли блискавками, народжувалася в синяві їхній гроза, буря страшна снігова.

— Не чіпай її! — раптом крикнув Вітер і спустився до Айлін, допоміг їй підвестися.

І дивився так — що одразу вона зрозуміла, згадав! Пізнав.

— Ти прийшла за мною, не побоявшись снігової відьми та її проклять, не злякавшись холоду та крижаної заметілі, — прошепотів Вітер, притискаючи до себе дівчину, немов не вірив, що справді бачить її.

І нехай страшний був гнів відьми, а кохання сильніше. Здійнявся сніжний вихор і викинув Айлін та її коханого на берег лісової річки, рятуючи від розлюченої володарки зими – то мабуть, її сестра їм допомогла.

Щасливі були з того часу Айлін та її принц, відвіз він наречену у свої краї, там і весілля зіграли. І тільки іноді, виходячи з замку і дивлячись на заметіль, розуміла Айлін — то лютує відьма, шаленіє Сніговиця від того, що перемогли її прокляття. Але нічого вже зробити не може, немає її сили проти справжнього кохання.

Кінець