Юлія Рудишина - Крижаний завійник, Юлія Рудишина

4

Хуртовиця крижаним поглядом подивилась на дівчину. Здивувало її – що не побоялась смертна перетнути межу між світами.

— Хто ти і чого прийшла до нас? – провіяло вітром холодним, а сині губи на тонкому білому лиці склалися у хижу посмішку. Сивина блистіла сріблом, перли в намистах переливались, а навкруги сніжної повелительки завірюха кружляла. Інші бісиці стояли біля дерев, немов льодові скульптури – навіть не ворушились. – Чи знаєш ти, що не можна людям у моїх володіннях ходити?

— Світлий день тобі, панна зимова, панна Хуртовиця, — вклонилася їй Айлін, — я шукаю свого нареченого, Крижаного Завійника, чула я, що може він бути в тій проклятій горі, — вказала на маківку, що світилась, ніби була з кришталю та срібла.

Розсміялась сніжна діва, струснула довгими рукавами, і від цього піднялася хурделиця в лісі, все навкруги заметіль вкрила білими вуалями, сховала гору, де жила відьма, через яку Вітер зник.

— Та який він тобі наречений, от дурна дівка, — сміялась Хуртовиця, і сміх її срібними дзвіночками нісся з вітром по всьому світові. – Він завтра одружиться на моїй сестрі, Сніговиці… — Обличчя діві наче камінним стало, ще більше захолов погляд. – І хоч не люблю я її, бо чари її бісівські, неблагі, несуть тільки смерть та біду… але ж коли що хоче моя сестричка, завжди отримує. Довго вона за Вітром ганялась по всьому світу, але все ж полонила. Не зможеш ти їй перешкодити, згубить тебе відьма. Йди геть, поки жива!

І засміялись слідом всі сніжні діви, що в лісі стояли, ожили, полетіли кудись с заметіллю, і шелест їх крил крижаних доносився звідусіль, і сміх дзвенів ще довго – немов лід тріщав на річці.

— Не піду я звідси, поки Завійника не врятую, — вперто відповідала Айлін. – Він мене кохає, тільки мене!

— Забув він тебе, до весілля готується, — похитала головою Хуртовиця, — забудь і ти його, живи своє людське життя, кажу тобі, згинеш ти в зимовому палаці!

Але стояла на своєму дівчина, і сині очі її здавались уламками скла, коли дивилась вона на сніжну діву.

— Добре, — нарешті здалась чарівниця, — але будь готова, що тобі доведеться пройти не одне випробування, щоб повернути нареченого. Коханий твій – принц, зачарувала його сніжна відьма, і всього три дні залишалося йому до кінця прокляття… Якби почекала ти трохи, то вже весілля справили б! А допоможу я тобі тільки тому, що сестра моя зовсім скажена стала, лютує так, що скоро весь світ заморозить! А неможна так, повинно все йти своєю чергою… Не буде без літа зими, а без світла темряви…

— Підкажи, снігова панно, що мені робити? – спитала Айлін. – Як його повернути?

— Йди до тої гори, знайди білу перлину серед снігів, вона відкриє тобі шлях у чарівний світ, через скелю потрапиш ти в царство снігової відьми, де коханий твій уже до весілля готується…

І слідом за однією з білих примар пірнула Айлін у завірюху — безстрашно, не думаючи, що загинути може, адже не миле їй життя самотнє. Тяжко було йти, в снігові кучугури раз у раз привалювалась, гостре каміння стирчало під білою ковдрою, та й перлина добре захована була – у гроті, між уламків. Ледве вистачило сил пройти туди і назад повернутися – мабуть, сніжні духи допомогли.

Вони ж і показали ущелину в скелі, яка пропустила Айлін у царство відьми, щойно вона чарівною перлиною торкнулася каменів. Перед Айлін виявився дивний світ – замість дерев там були сині та білі колони з кришталю, замість трави – крихкий лід, замість птахів – чарівні зірочки пурхали, яскраві та блискучі. І посеред білого снігу та перламутрових раковин з перлинами височів кришталевий палац з крученими баштами з срібла. Холодно тут було та зимно, і здавалось, сонечко ніколи не виходить з-за сірих туч. Дув південний низовик, зола холодний завивав, задимка стояла над палацом, і було погано видно, де ж вхід. Але ось віхола спинилась трохи, завірюха вщухла, і Айлін побачила прозорі широкі ворота, прикрашені морозними трояндами – саме такі малював на її віконцях коханий Завійник.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍