АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

«Та так. Лавки точно не знають, що таке самотність».

 – Не потрібно обговорювати несуттєві теми. Ти краще сказав би, як зробити світ кращим.

Кучерява дівчина задумливо водила босим пальчиком ноги по поверхні калюжі, вперто порушуючи ідеальну рівність її гладі. А там нагорі, куди не дістати рукою, на блакитному полотні літак малював бездоганно рівну білу лінію. Бачите? Он там, просто над головою.

 – Я піду, бо запізнюся. Бувай, – мрійниця із легкістю зісковзнула з лавки точно у свої туфельки й поспішила до магазину іграшок. Залишилося тільки перейти через міст. Як же вона боїться цієї висоти і темної води внизу. «А якщо я просто зараз упаду в цю похмуру рідину, напевно, ніхто навіть не дізнається...», – зітхнула про себе непримітна особа і попрямувала далі своїм маршрутом. «Але ж це жахливо! Так байдуже. Кожна людина – по-своєму цікава і дивовижна галактика. Незвідана і незбагненна. Потім цієї людини раптово не стало. А світ не перевернувся і не зупинився. Нічого не змінилося. Все йде і триває, як і раніше. Так само тротуаром ходять перехожі. Так само дорогою їздять велосипеди. Так само пливуть хмари, чіпляючись за верхівки дерев. І випікаються тістечка, і танцює на вітрі листя, і встає вранці сонце, і гостинно відчиняються двері магазинів. Наче нічого не відбулося. Наче нічого й не сталося. Наче й не було зовсім цієї людини. Цілої галактики не було».

Чисто. У магазині іграшок обов’язково має бути чисто. Тому дівчина скрупульозно наводить тут порядок щоранку до приходу малечі.

 – Привіт, Пейперкліп, – високий лисий чоловік у костюмі зазирнув до ігрової кімнати.

 – Доброго ранку, мінейр Янссен, – дівчина вимкнула пилосос і привітала власника крамниці.

Зовсім скоро і звично зникли пилинки із полиць. По місцях розклалися іграшки. Волога підлога тепер із задоволенням віддзеркалює сонячне світло. Коробки на вітринах стали у більш рівну шеренгу. Прихопивши із собою мішки зі сміттям, старанна працівниця попрощалася із начальством і вискочила на вулицю.

«Так... Сюди папір... Сюди скло... Хто це так кричить?»

Розсортовуючи по баках відходи, дівчина почула чиюсь гучну гарячу суперечку. Недалеко від неї стояли чоловік і жінка, і про щось емоційно сперечалися: із надривним криком, з образливими словами і погрозами. Безодня агресії, безкрайність ненависті, град негативу. Чоловік штовхнув жінку...

Непримітна особа якнайшвидше звільнила руки від мішків й одразу ж щосили закрила долонями свої вуха.

«Я не чую! Не чую!»

Усередині неприємно затремтіло. Мимоволі зволожилися очі. Вона занадто чутлива до такої енергетики.

«Хочу додому! Зараз же!»

Промайнувши через вулицю, схвильована дівчина прибігла до свого будинку.

«Ох! Як багато сходинок! Одна, п’ять, дванадцять... І знову вкотре лякають ці сходи!» Щоразу, коли доводиться ними проходити, всередині непримітної особи все тремтить і стискається. Чому? Та варто тільки глянути вниз і все. Здається, зараз точно впадеш і розіб’єшся. І якась невидима сила так і тягне до краю. І хіба перила – надійна огорожа? Безумовно, ні. Вони лише візуально відділяють від загибелі. Дивишся вниз через цю хитку конструкцію і знаєш, що там кінець. Від того голова паморочиться. І тим страшніше перебувати на східцях. Із кожною наступною сходинкою страх невблаганно зростає.

– Ну звісно! «Бронзовий» ніколи не зрозуміє «малахітового»! – прокоментувала налякана сваркою непримітна особа і, притулившись до стіни, намагалася впоратися із задишкою. Вона заплющила очі і потерла передпліччя.

Паніка обмежувала рухи і заважала вільному диханню. Долоньки моментально спітніли. Дівчина щосили намагалася розслабитися і заспокоїтися. Поки погано вдавалося.

«Відпусти мене... Будь ласка. Мені ж важко дихати... Терміново потрібно відволіктися. На що?»

Погляд схвильованої дівчини забігав у пошуках предметів, на які можна переключити увагу. Але, крім сходів і погано пофарбованих стін, навколо нічого не було. А панічна атака так і стискала груди.

«Смачно пахне, чи мені здається? Схоже на випічку. Напевно, це Фенна Ленартс знову пече свої дивовижні булочки. З якою начинкою цього разу? Яка їхня форма? Скільки вона їх виготовила? Чи присипала корицею? Може, цього разу шоколадною стружкою? Або цукровою пудрою?»

Пейперкліп дуже старанно й наполегливо думала про випечені творіння сусідки. Так зусиллями волі, крізь сльози і спазм, що душили її, змогла почати робити один вдих за іншим, із кожним разом подовжуючи час видихів. Начебто стає легше. Принаймні, дихати може. Ще одна маленька перемога над нападом. Щоденні битви. На скільки битв у неї вистачить сил?

«Біль – елемент життя. Терпіти. Не інакше».

 – У! У, ти де? – дівчина звично нахилилася у дверному отворі, увійшла до кімнати, а потім зачинила двері й постукала по столу.

З-під подушки показалася сонна мордочка кроленяти.

 – Привіт, пухнастику. Спиш?

Господиня взяла до рук тепленький клубочок.

 – І я скоро ляжу.

У вухах продовжували гриміти грубі слова сварки. Потрібно терміново відволіктися! Вафелька зможе привернути увагу? За всіх у світі ж не напереживатися.