Анна Дячук - Мишача душа , Анна Дячук

***5

* * *

Максим мчить що є душу, щоб встигнути на автобус до районного центру, а там квиток до Варшави купить і уже через годин дванадцять: «Привіт, Польща!» Їхати із Вінниці — це не короткий шлях, але що не зробиш заради бажання жити. Хоч він не дуже вірить у сни, але цей ну дуже реалістичний видався.

На вокзалі купив квиток на автобус, який, до сприяння долі, відправляється через пів години. Пощастило, що пасажир відмовився їхати перед виїздом, от вільне місце й знайшлося для нього. Правда, з переляку забувся, де подів закордонний паспорт. Добре, що хвилин п’ять пошуку і руки віднайшли документ у внутрішній кишені рюкзака (сховав для надійності). А ще краще, що мама напоумила його зробити, бо у всіх освічених людей він є.

І ось уже Максим вмостився на м’якому сидінні автобуса, який відвезе його у пошуки пригод.

Вийняв телефон із кишені рюкзака, набрав номер: — Владе, друже! Я їду до тебе! Ти мене зустрінеш? — рішуче, але трохи перелякано промовив.

— Максику, оце так несподіванка. Звичайно зустріну. Чекатиму тебе на автовокзалі у Варшаві, — здивований голос Влада пролунав із телефону. — Чекатиму на тебе. Тільки дивися не вийди раніше, — додав провсякчас.

— До зустрічі, друже! — завершив нерішуче розмову Максим.

З цього моменту, мабуть, розпочалася справжня подорож несміливого чоловіка.

Не зімкнув очей протягом всієї дороги. Роздуми заполонили голову: оцінював яскраві моменти несміливого життя. Думав про те, як втратив кохану, хоч його нареченою ніколи й не була, але що зараз змінювати, позаяк вона щаслива в шлюбі, уже й діток двоє має. Проте що він її кохав ні сном ні духом не знає. Мабуть, якби й знала, то сьогодення навряд чи щось змінило. Робота хороша мала бути, в університеті пропонували трудитися, але залишив усе та повернувся додому, батькам потрібна допомога. Зараз не скаржиться на свою працю. Все влаштовує. Та ще чимало було таких прогалин у його житті. Не знає кого звинувачувати у своїх бідах, позаяк вирішував сам, як буде краще. Можливо думає, що робив цей вибір без сторонньої допомоги.

Коли перетнули кордон, то якесь полегшення спустилася на груди, ніби щойно щось дуже кардинально змінилося у його житті. Час немов зупинився у роздумах, але відстань до кінцевої зупинки скорочується.

Переповнює якесь відчуття щастя і водночас невідомість мчить із шаленою швидкістю. І ось коли здається, що зможеш побачити нову країну у повному обсязі, як сон омріяно насувається на повіки: «Та ні, я не буду спати до самісінького місця прибуття!» — переконує себе Максим, а сон тим часом бере гору.

Прокинувся, коли сонячні промені сповна огорнули ранок. Поглянув на годинник і не повірив своїм очам, позаяк проспав чимало часу й Варшава уже не за горами. Спакував речі у передчутті першої зупинки подорожі у пошуках рішучості.

Оголосили прибуття у місто Варшаву. Ось уже Максим вдихає прохолодне повітря столичної метушні. Хлопчина закинув рюкзак на плечі та хутко прошмигнув у вихід розчиненого автобуса.

— Ну привіт, Варшаво! — мовив у голос, а про себе подумав: «А вона вважає мене боягузом. Ні, я не такий! Я просто не з тих, хто змінює усе навколо. Більше потребую стабільності. Нехай якщо вона вирішила, що залишилося мені всього два дні, то я ж маю хоч щось зробити, щоб моє сумління було чистим у такий відповідальний момент».

Максим виглядає товариша, який має його зустріти, але нікого схожого не бачить. Дзеленькнув телефон: — Пробач, друже! Запізнююся. Ти зачекай мене одну‐півтори години, бо завантажений роботою був. Уже їду! — як обухом по голові, пролунав голос Влада. — До речі, можеш кави випити. Через дорогу від вокзалу є затишне кафе, якщо злоті або картка є».

— Зрозуміло. Нічого не змінюється. Влад ніколи не може розпланувати свій час як належить. Що ж буду чекати на лавці. Так простіше, — бубонить сам до себе. Уже намірився йти. З цікавістю розглядає місцевість.

Вокзал із всілякими-превсілякими вивісками, буквами латинського алфавіту. «Неначе дома, в Україні, але тільки назви інші», — подумав, порівнюючи країни. Раніше ніколи не розумів, що може бути краще за межами країни, де ти народився? Як виявляється — може. Хоч зараз розглядає усе через призму окулярів туриста.

Неподалік колії електричок. Багато рейсів та сучасні потяги курсують там.

Це, мабуть, одне із того що здивувало і ще здивує Максима у цій країні. Багато колій, багато потягів, які беззупинно розвозять своїх пасажирів до місця призначення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍