Анна Дячук - Мишача душа , Анна Дячук

***4

* * *

— Сину, ти що не лягав відпочити? Усе над своєю наукою сидиш? — почувся мамин голос.

— А котра година? — розгублено мовив.

— Та вже ранок. Я господарство порати йду, бо худоба вона така, примхлива. Усе має бути вчасно. Ти мені допоможеш? — жінка одягає светр, бо на початку вересня ночі уже прохолодні.

— Ні, мамо, не сьогодні, — схопився на ноги та шукає якийсь одяг у шафі.

— Що ти робиш? Як це, ні! Який ґедзь тебе вкусив? Ти куди? На роботу ще зарано... — мати не розуміє, що відбувається. Залишила кофтину на стільці та витріщилася перелякано на сина.

— Я думав... я цілу ніч думав... Мені потрібно щось змінити на краще, — перевдягає одяг, який віднайшов у шафі, — Можливо мені не щастить, бо я невдаха.

— Що ти таке говориш, сину? Ти що захворів? Який невдаха, у тебе ж усе є: я з татом, хороша робота, дім, господарство. Що ти таке говориш? — жінка не розуміє, що трапилося. Налякана спонтанною ідеєю Максима.

— Вчора Влад телефонував, кличе мене до себе погостювати, — упаковує у рюкзак речі та документи.

— А-а-а! Тепер зрозуміло звідки ноги ростуть. Це він тебе нарозумив отак усе кинути. Казала я тобі, що не доведе тебе до добра його дружба, — буркоче жінка, у сподіваннях переконати.

— Мамо, все буде добре, — чмокнув жінку у щічку та виходить із кімнати.

— Максимчику, так не можна. А-а-а, робота, а діти, контрольна, тато?! — жінка не встигла оцінити ситуацію як належить, щоб відмовити сина не робити непередбачуваних вчинків.

— Татові перекажи, що я не маленький і все буде добре. Директору повідомлю, що справи невідкладні виникли, діти зачекають, — вискочив на вулицю та подався за ворота.

Мама ще хотіла щось сказати, але почула лише відлунням: — Як приїду, то передзвоню. Все буде добре. Поспішаю... часу обмаль.

— Так і треба. Нам час його відпустити. Часу й справді обмаль. Життя коротке, тому потрібно встигнути нажитися, — позаду прозвучав голос чоловіка. Батько чув частину розмови, але не посмів втрутитися, — У нас уже дорослий син. Час відпустити...

— Мабуть, ти правий, Іване. Ходімо порати худобу. Який тільки укусив мого Максима? — буркнула жінка та пішла до сараю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍