Кирило Юрійович Галушко - Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

той час як «відомі землі» — практичне. Римська ментальність не вбачала необхідності в описі чи умоглядній реконструкції вигляду невідомих земель, континентів чи навіть земної кулі. Такі спроби вважалися безглуздими фантазіями.

За доби античності північною межею східної Європи вважався Льодовитий океан, якого, швидше за все, ніхто з греків та римлян безпосередньо не бачив, але його існування виходило з постулату про те, що Океан оточує земний диск з усіх боків. Східна межа визначалася традиційним уявленням про межу між Європою й Азією по річці Танаїс (Дон), Меотійських болотах (Азовське море) та Боспору Кіммерійському (Керченська протока). З півдня, зрозуміло, вирували хвилі Понту Евксинського (Чорного моря). Великі річки нашого краю — Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг) — або витікали із внутрішніх озер (за Геродотом), або стікали зі схилів північних Ріфейських гір, які простягалися у широтному напрямі (за Арістотелем). Реальна північ східної Європи не має гірських масивів, тож вважається, що Ріфейські гори — результат викривлених уявлень про далекий Урал. За Ріфейськими горами лежала область вічного холоду — Птерофорон. Як писав Пліній Старший (23/24 — 79), «ця частина світу знедолена самою природою, сповнена густим мороком і піддана дії страшного холоду і льодовому віянню Аквілону». Аквілон — це північно-східний холодний вітер, який мусив мати свою батьківщину. То ж ми перебуваємо десь у краях виходу Аквілону.

* * *

Якоїсь суттєвої цивілізаційної відмінності між Західною Європою і Східною у римські часи не існувало, оскільки тоді Європа поділялася на римський Південь і варварську Північ, відокремлені укріпленнями римського кордону — лімесу, що простягався від гір Шотландії до нижнього Дунаю. Єдиною помітною різницею можна вважати засади грецької традиції про «великі варварські народи», з котрих захід Європи опановували кельти, а схід — скіфи. Але часи змінилися і за нової ери римляни вже мали справу переважно з германцями в лісовій смузі та сарматами в степовій. Кельти були упокорені та успішно романізувалися, а скіфи були витіснені сарматами з Великого Степу до Криму. Відповідно, на «ментальній карті» з’являються «Германія» та «Сарматія», і римський автор Тацит (56—117), описуючи купу варварських племен Півночі, намагався їх механічно або за способом життя віднести чи то до германців, чи то до сарматів, хоча реально це могли бути і германські, і кельтські, і праслов’янські, і фінські народи. Втім, саме «Скіфія» та «Сарматія» залишаються узагальненим іменем для східної Європи на чимало століть.

У подальшій географічній та картографічній традиції терени майбутньої України будуть часто називатися Скіфією або Сарматією «Європейською», оскільки володіння кочових варварів губилися на сході в невідомих глибинах Азії (відповідно, існували й «Азійські» Скіфія і Сарматія). Що ж до античних часів, то частіше вживалося поняття Scithia inferior, тобто Скіфія нижня, у значенні «ближча»; так само як невдовзі будуть писати Германія нижня (ближча) та Верхня (дальша). Про поширення на наші терени назви «Скіфія» згадує і набагато пізніший Нестор-літописець: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія“».

Але що ж дійшло до нас з античних «візуалізацій» наших країв? Першим слід назвати фрагмент карти Чорного моря, намальований на легіонерському щиті з фортеці Дура Европос на середньому Євфраті (сучасне місто Калат ес-Саліхія, Сирія), що належить до III ст. н. е. Приємно, що це взагалі єдина незаперечно автентична мапа, яка дійшла від доби античності, — і на ній є українські терени. Її знайшла 1923 р. експедиція бельгійського археолога Франсуа Кюмона на місці казарми вояків XX когорти пальмірських лучників. Захищали вони цю ділянку кордону Риму з сасанідською Персією в 230— 256 рр., перед тим як місто було залишено. Намальовано карту на пергаменті (телячій шкурі), яким був обтягнутий парадний легіонерський щит. Збереглася вона не вся — лише добряче зіпсований фрагмент. На ньому зображено у вигляді слабко вигнутої лінії частину північного та східного чорноморського узбережжя, на якій грецькою мовою надписано назви міст від Одессоса (у сучасній Болгарії) до Трапезунта (у сучасній Туреччині). У нашому розумінні — це схема шляху від пункту до пункту морем. У греків це називалося «перипл», у римлян — «ітинерарій». Насправді скористатися цією схемою для мандрівки було б украй важко, оскільки вона надто схематична й фактично не дає інформації про форму узбережжя: так, кримські топоніми на карті вказані, але самого Кримського півострова немає. Це просто схематичне зображення і перерахування найголовніших міст і річок уздовж узбережжя із заходу на схід. До наших країв, за цією картою, належать: Данубіс (Дунай), Тіра (грецьке місто на Дністрі), Борисфен (або річка Дніпро, або один із варіантів назви Ольвії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Трапезус (гірське пасмо Чатир-Даг у Криму) та Ардабда (сучасна Феодосія).

Найбільш же відомою античною картою — як узагалі, так і щодо зображення частини західного й північного Причорномор’я — є Певтінгерова карта, яку ще називають Певтінгерові таблиці. Свою назву вона дістала за ім’ям одного з її власників — політика й ученого з Аугсбурга Конрада Певтінгера (1465—1547), який отримав її у спадок від визначного німецького гуманіста, поета, професора Віденського університету Конрада Кельтеса (1459—1508). Вважається, що останній знайшов її у якомусь південно-німецькому монастирі. Сама карта є копією з античної, зробленою наприкінці XII—XIII ст.

Доказом її античного походження, окрім інших аргументів, є її форма, властива давньоримським книгам: довгий сувій-волюмен (завдовжки 6,75 м. і завширшки 34 см.), який намотувався на дерев’яний циліндр. Така форма створення книг проіснувала до IV ст., коли вже остаточно запанували зшиті рукописи-кодекси (книги в сучасному розумінні). Показані на карті реалії відповідають III—V ст. і місцями вказують на її поточні доповнення та редагування.

У XIX ст. карту поділили на складові — 11 аркушів пергаменту («сегменти»). Певтінгерова карта дійшла до нас у непоганому стані. Змістом її є увесь світ, відомий за часів пізньої античності — від Атлантики на заході до Індії на сході, від Північного Льодовитого океану до гір внутрішньої Африки на півдні. Завданням карти було не зобразити цей світ у його реальних пропорціях і формах, а стати «шляховиком»-ітинерарієм — схемою мережі суходільних доріг із позначенням найбільших міст,