Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

– Наталко, не вигадуй дурниць, – це мені. – Хлопці, несіть у літню кухню! – це бугаям. Тож, здоровила і понесли «посилку» у флігель.

Пакунок ледве втиснули між шафою і холодильником, помахали мені витонченими ручками й залишили пані, тобто мене, одну. Коробок, мабуть, вирішив, що йому тут якраз місце, тому перестав мене лякати, тим більше, що між ним та ліжком гордим сторожем стояв стіл.

Я трохи подумала, чи не поставити цього оборонця грудьми до ворога, тобто стільницею до нього. Потім таки засоромилася своїх страхів, бо ворог ніяких намірів у мій бік не робив, тому стіл перевертати не стала.

Бадьоренько роздяглася, підготувалася до сну та пірнула під пухнасту ковдру. І тут це почалося: два сни, що чергувалися між собою після кожного мого панічного пробудження. І в кожному бачила я загрозу своєму життю, в кожному бачила очі, що стежили за мною зі злістю та пожадливістю.

Я бачила чорні, як ніч, очі, коли на мені рвався одяг. Я падала на землю, де на мене чекало неминуче насильство. Жовті, як місяць, очі наближалися до мене з ненавистю і готовністю до вбивства. Серце билося від жаху, і я прокидалася, щоб через кілька хвилин знову зануритися в сон, де все починалося спочатку. І ось, коли я черговий раз спостерігала, як істота з бурштиновими очима готується до стрибка, почула страшне виття. Тоді я прокинулася насправді.

Виття було реальним. Може, це сирена? Чи цунамі? Але ж у нас немає ні океану, ні моря. Я сповзла з ліжка, накинула куртку, і вийшла надвір.

Цунамі сиділо на паркані у вигляді сусідського кота Тигра і кричало нелюдським і некотячим голосом, хоча хто знає, яким саме.

Здибивши шерсть і задерши вгору свій пухнастий, як у павича, хвіст, він репетував на все горло. Примруживши очі, щоб краще бачити, я простежила за поглядом розлюченого звіра й побачила картину олією. Кішка Маняшки Глаша лежала на землі із примруженими очима, притиснута щасливішим суперником Тигра, іншим сусідським котом, на ім'я Пушок.

Він, не дивлячись, що не сезон, вирішив взятися за котячу демографічну проблему. Більш некрасивої тварини, ніж цей Пушок, я ще в житті не бачила. Це був великий, з одним вухом та половиною хвоста, злий і шкодливий котяра.

– Та-ак, – висловила свою думку про те, що відбувається. – Нічого собі!

– Та-ак, – промовив голос Маняшки за моєю спиною. – Любов зла, полюбиш і вихухла, – моя квартирна господиня спокійно спустилася з ґанку.

– А хто така ця… вихухла?

Маняшка подивилася на мене з осудом і покивала головою.

– І чого тепер у школі вчать? ВихухОл, Наталко, це такий звір небачений, дуже злий і небезпечний. Усі знають.

– А ви самі зустрічали його? – Запитала господиню з відповідним трепетом у голосі.

– Ну, ти даєш, дівчино, я ж сказала: звір небачений, де мені з ним зустрічатися?

А ось і, справді, де? Логіка залізобетонна – ніхто не бачив, але всі знають. Як Дід Мороз.

Я знову подивилася на пару, що кохалася, і просто очманіла. Пушок, якому, напевно, набридло, що його відривають від відповідальної справи дітоводства, підняв свою морду з розірваною в бійці губою і кинув на мене злий погляд.

У його зелених очах я прочитала бажання придушити, спалити й лапою порох розтерти. Я навіть відсахнулася. А котяра, мабуть, зрозумівши, що ми нікуди не поспішаємо, вирішив узяти все у свої руки, точніше, зуби. Що і зробив – ухопив свою суджену зубами за шкуру й поніс за хату. Маняшка спочатку подивилася вслід парі, що віддалялася, потім на мене і сказала:

– Справжнісінький вихухОл, – після чого спокійно пішла в будинок. Я теж повернулася до хати.

Прокинувшись, організм одразу зажадав поповнення калорій. Підкорившись цьому наполегливому запиту, я підійшла до холодильника і, відчинивши дверцята, оглянула полиці.

– Мда-а… – сказати, що тут миша повісилася, було б обурливою брехнею. Жодна миша, що поважає себе, не оселиться в такій годівниці, де з продуктів, лише пів пляшки морквяного соку і яйце. 

– Ось чорт! – доведеться йти на уклін до Маняшки. Чи все ж таки зганяти в магазин за покупками? Тяжко зітхнувши, зачинила холодильник і пішла робити ревізію фінансів.

У цьому плані справи йшли не краще. Мій гаманець нагадує цибулину: як тільки відкриєш, так одразу сльози навертаються. Хоча раціон у мене досить помірний, квартирна плата невисока, є робота нічною нянею, де я чергую через ніч (дякую Тамарі Андріївні – директору дитячого будинку), грошей у мене майже ніколи немає.

Напевно, зразкова господиня з мене навряд чи вийде. Якби мені не допомагали, не знаю, як би я, взагалі, виживала. Слава Богу, добрих людей у моєму житті було чимало. Починаючи з Тамари Андріївни, яка після мого третього запалення легень за порадою нашого лікаря відвела мене на ковзанку, де я зустріла ще одну гарну людину — мого тренера. Ванда Сигізмундівна була досить молодою за віком, але тренеркою була чудовою.

Оскільки вона була наймолодшою, тренери та працівники стадіону називали її просто Вандочка.

Тож, на лід мене, тендітну та сором’язливу, привела Тамара Андріївна. Вона із силою витягла мене з-за своєї широкої спини, де я ховалася від незнайомих людей, і поставила перед миловидною худенькою жінкою.

Нова знайома опустилася переді мною на коліна, щоб зрівнятися зі мною на зріст, заглянула своїми добрими, веселими очима в мої і сказала:

– Доброго дня, красуне. Мене звуть Ванда Сигізмундівна. Хочеш, щоб я зробила з тебе чудову принцесу? – І я одразу ж захотіла.

– Хочу, Вандочко Сеудівно, дуже-дуже хочу.

Поруч хтось пирхнув, а далі засміялися ще кілька людей. Так, з моєї легкої руки, тренера стали всі називати Вандочкою Сеудівною.

І ще одна людина стала найважливішою та найнеобхіднішою в моєму житті, але про неї ми поговоримо окремо.

Відкинувши всі думки убік, я вирушила приводити себе до ладу. Вода в умивальнику була просто крижана. Спочатку, зіщулюючись, хлюпнула трохи на обличчя, а потім уже зайнялася водними процедурами серйозніше. Витерлась і подивилася в дзеркальце на поличці, з якого на мене витріщалася сонними зеленими очима бліда, білява, кудлата особа з ніжними блакитними тінями під очима. Креативно так, можна на косметиці заощадити. Поплескала себе легенько по щоках, сподіваючись, що з’явиться рум’янець, а потім махнула рукою на свій зовнішній вигляд, не на виставку ж збиралася, а в сусідній магазинчик. Коли повернуся, тоді вже наведу марафет, як годиться.