Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 3

Друге пробудження виявилося не менш «приємним». Холодна, голодна, прикута чорною ланцюгом до стіни. Атмосфера навколо викликала підозру. Простора, мало освітлена кімната, одна частина якої перетворена на катівню з усіма відповідними атрибутами. Засохла в щілинах кров розповідала про те, що тут часто було боляче, страшно та жорстоко.

Я вирішила трохи зайнятись шпигунством і порахувати найближчі живі Нитки. Серце на мить завмерло, а потім зі зростаючою швидкістю продовжило битися. Нитки. Я не могла до них дотягнутися. Хоча я бачила їх і навіть могла прочитати, вони не підкорялися моїм наказам! Вони вислизали з-під пальців тієї самої миті, щойно я ментально до них торкалася. Це було страшно.

Заборонивши собі панікувати завчасно, я занурилася на глибший рівень підсвідомості, щоб зробити повну діагностику всіх своїх Ниток і місць їхніх переплетінь. Малюнки начебто були цілі, Нитки ослаблені, але так і має бути після зустрічі з Межею. За кілька годин усе повністю відновиться. Проте я помітила, що в районі шиї в мене розташовано шість чужорідних енергетичних вузлів, які перекривають мої зовнішні потоки. Це означало лише одне: вони блокують мій Дар. Все. Тепер, Меггі, офіційно можна починати панікувати. Крім того, я не уявляла, як звідси вибратися.

— Прокинулася? — чітко відбиваючи кроки, до приміщення увійшов мій новий знайомий. — Чудова робота! Не очікував такої моторності. На вигляд — невинний ангел, а всередині — справжній диявол.

Чоловік нахилився і поставив переді мною тацю з чашею і накритою тарілкою. Я не ворухнулася. Подивитися, що всередині, теж не виникло бажання. Хоч я і була вже неабияк голодна, зараз, коли я абсолютно не впевнена у своїх силах, перевіряти удачу мені не хотілося. Він хмикнув, але ніяк не прокоментував мою недовірливість. Підштовхнув до себе стілець біля входу, осідлав його і став уважно мене роздивлятися.

— Подобаюся? — зло процідила крізь зуби.

— Вродлива, — не став він заперечувати. — Що ти робила в Закритому світі? Чиї накази виконуєш?

— Живу я там! 

Мені не подобався цей допит, але розсудливість узяла гору, і я вирішила відповідати на запитання. Хоча б на деякі. Адже не просто так мене демонстративно замкнули в цій чарівній камері.

— Кхм, навіть так. Виходить, сама навчилася... як цікаво. Поясниш, як сталося, що стільки років у Закритому Світі жив Прядач, а ніхто про це не знає?

— Я не розумію, про що Ви.

— Не обманюєш, — він задумливо почухав підборіддя. — Представся тоді й розкажи, як опинилася на місці проведення секретної операції, і хто навчив тебе плести енергію.

Стомлено зітхнула.

— Маргарет Емілія Стоун, головний лікар і власник контрольного пакета акцій сімейної мережі лікарень для важко хворих «Надія». У кав'ярні опинилася випадково через негоду. Управління потоками... це роки старанної праці та практики.

— Ти працюєш на земну державу? — після хвилинного мовчання запитав він.

— Ні. Впливу моєї сім'ї зазвичай вистачало, щоб уберегти мене від багатьох зазіхань і від державних маніяків насамперед.

— Де тоді ти здобула такий досвід ведення бою, якщо, за твоїми словами, працювала лікарем у лікарні? 

Трохи помовчала та знехотя зізналась:

— Мені було сім, коли я вперше опинилася на нулі під градом мінометного обстрілу.

Не стала уточнювати, що це був і вік моєї першої смерті. Час, коли Смерть прийняла мене, і моє чорне волосся вперше забарвила сивина. Батько вважав, що мій Дар має приносити користь, а мені варто набиратися досвіду. Наслідки його зазвичай мало хвилювали.

Тихо посміхнулася, згадуючи кров на маленьких тремтячих руках, сльози, змішані з брудом, і саму себе, одну, посеред дикого, тихого поля.

— У мене було насичене дитинство.

— Ти жила в країні, де йшла війна?

— Ні, — я вирішила змінити предмет розмови й поставити запитання, які цікавили саме мене. — Хто ви? Де я перебуваю, і хто такі Прядачі?

Чоловік помітив мій маневр, але відреагував лише розуміючим кивком. Він зрозумів набагато більше, ніж я хотіла йому розповісти. Шкода.

— Ти перебуваєш на центральному космічному кораблі родини Л'Тер. Це найвідоміший і найбільш високоорганізований клан піратів у всьому найближчому космосі. Усім уже не одну сотню років керує Бос зі своїми синами — ти з ними вже знайома: Герольд і Савільє передають тобі найщиріші вітання. Світи в нашому вимірі здебільшого магічні, здібності трапляються у кожного третього й залежать від роду й особливостей планети обдарованого. Дар зустрічається рідше, і він гарантує місце в еліті суспільства. Але є й особлива каста — Прядачі. Це дуже цінний товар, його шукають усі й усюди. Зазвичай Спостерігачі знаходять вас ще в ранньому віці й продають інформацію за великі гроші. У цей момент починається гонитва, і дитині, як пощастить, хто до неї добереться першим. Тому я здивувався, що про тебе досі не відомо в наших колах. Нонсенс. Дар у кожного Прядача різний: хтось керує механізмами, хтось дружить із рослинами, хтось командує свідомістю. Ти, я так розумію, Прядач Життя, а це шалено рідкісна здібність. Про дім можеш забути раз і назавжди. Тепер тебе ніхто не відпустить.

Хм, це ми ще побачимо. Я не звикла здаватися без бою — їм ще доведеться помучитися зі мною.

— Так... Під охороною богів, що має силу воскрешати мертвих і зцілювати живих. Це просто подарунок небес, — я навіть не помітила, що в камері з'явився новий чоловік — сорока-сорока п'яти років, з колючим фіалковим поглядом, легкою сивиною на скронях і примітними глибокими зморшками, які видавали непримиренний і жорсткий характер.

Вовк швидко піднявся, приклав руку до грудей і низько вклонився. Очевидно, що цю людину він глибоко поважає. Це і є їхній Бос? Судячи з кольору очей і жорстких рис обличчя, найімовірніше, так.

— Ну що ж, цінність наша, домовлятимемося по-доброму чи по-поганому? — лагідною інтонацією, що аж мурашки по шкірі.

— Що ви пропонуєте? — потрібно ж спершу дізнатися масштаб своїх неприємностей, бо мені вже сумно і гірко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍