Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— А ви не маєте залишити це слідчій групі? — запитав я.

Він засопів.

— Вони не подякують нам, якщо викличемо кріміналістів через дохлого оленя. А так зазвичай і буває.

— Хлопці так не думали.

— Гаразд, гадаю, краще самому все побачити, якщо ви не проти, — він махнув молодому. — Ходім, тра вже з цим розібратися.

Я дивився, як вони вдвох перебралися через дірку в живоплоті та покрокували до лісу. Він не просив мене почекати, й не було причин залишатися. Я провів їх так далеко, як міг. Решта — їхня справа.

Але я не рушив. Повернувся до лендровера, витяг пляшку води з-під сидіння. Тепла, але в роті пересохло. Я вдягнув темні окуляри й сперся на запилюжене зелене крило, обличчям до лісу, куди прямували офіцери.

Пласке болото вже приховало їх. Спека, сповнена гудіння та дзуміння комах, надавала повітрю паркого металевого присмаку. Повз мене протанцювала пара бабок. Я ковтнув ще води, глянув на годинник. Сьогодні в мене не мало бути пацієнтів, справи передбачалися приємніші, ніж стовбичити тут на узбіччі, чекаючи, що знайдуть два сільські поліціянти. Мабуть, їхня здогадка виявилася правильною. Якась мертва тварина… може, її хлопці й побачили. Решту роботи зробили уява з переляком.

Тож я так і стояв.

За кілька хвилин побачив дві фігури, що рухалися назад. Білі сорочки мигтіли на тлі вибіленої спекою трави. Ще до того, як вони наблизилися, стало видно, які бліді в них обличчя. Сорочка молодшого поляпана вогкими плямами блювотиння, а він цього навіть не помічав. Не кажучи ні слова, я простягнув йому пляшку води. Він узяв, подякував.

Старший не дивився мені у вічі.

— Не можу звідси клятий сигнал зловити, — пробурмотів він, повертаючись до машини. Він намагався сховатися за своєю звичайною грубістю, але не дуже виходило.

— Тож таки не олень, — сказав я.

Він нагородив мене лютим поглядом.

— Не думаю, що маємо вас далі затримувати.

Він почекав, доки я заберуся в лендровер, і тільки тоді зателефонував. Коли я вивертав звідси, він ще говорив по рації. Молодший дивився собі під ноги, пляшка з водою теліпалася в руці. Я повертався до амбулаторії. У голові гули думки. Але я відгородився від них, мов сіткою від мух. Зусиллям волі утримував розум порожнім, але мухи так і дзижчали в підсвідомості. Ось дорога до селища й до клініки. Рука потяглася до індикатора повороту, та раптом зупинилася. Без роздумів я прийняв рішення, якому судилося гудіти відлунням усі наступні тижні, рішення, яке змінило моє життя й життя інших.

Я поїхав прямо. До ферми Саллі Палмер.

3

Ферму з одного боку оточували дерева, з іншого — болотиста місцевість. Лендровер, відхаркуючи пилюку, трусився вибитою колією, що вела до будиночка. Я зупинився на нерівній бруківці (все, що залишилося від колишнього фермерського подвір’я) і вийшов з машини. Висока стодола з металопрофілю виблискувала на сонці. Сам будинок був колись пофарбований білою фарбою, яка зараз уже облущилася та вигоріла, але все одно сліпила очі. Яскраво-зелені віконні рами обабіч парадних дверей залишалися єдиними кольоровими плямами в цьому знебарвленому світі.

Зазвичай, коли Саллі була вдома, її собака, бордер-­колі Бесс, заходилася гавкати ще до того, як ви встигали постукати у двері. Але не сьогодні. У вікнах я теж не помітив ознак життя, але це ще не важило. Я піді­йшов до дверей, постукав. Тепер, на місці, причина мого приїзду видалася мені дурнуватою. Чекаючи на відповідь, я оглядав обрій, намагаючись вигадати, що сказати, якщо двері відчиняться. Можна сказати правду, але тоді в її очах я буду таким же забобонним, як Лінда Єйтс. А раптом Саллі неправильно зрозуміє пояснення, розцінить причину моїх відвідин як дещо більше, ніж той набридливий неспокій, який я так і не можу пояснити.

Нас із Саллі поєднували не те щоб стосунки, але принаймні дещо більше за звичайне знайомство. Був період, коли ми досить часто бачилися. Не дивно: чужинці, обоє переїхали до селища з Лондона, наше минуле столичне життя зближувало нас. До того ж вона була приблизно мого віку, мала відкриту вдачу, легко знаходила нових друзів. Приваблива. Кілька наших зустрічей у пабі за випивкою розважили мене.

Але це все, якщо воно взагалі було, вже минуло. Відчувши, що вона може зажадати більшого, я дав задню. Вона спершу начебто здивувалась, але в нас насправді не було шансу для розвитку стосунків, тому й неприємних відчуттів чи ніяковості теж не залишилося. Випадково зустрічаючись, ми так само жваво теревенили, от і все.

Точно знаю.

Я знову постукав у двері. Пам’ятаю, що відчув справжнє полегшення, коли вона не відчинила. Звісно ж, її немає вдома, мені не доведеться пояснювати свій приїзд. Я й собі, якщо чесно, пояснити його не міг. Забобонним ніколи не був і, на відміну від Лінди Єйтс, у передчуття не вірив. Тільки от вона не сказала, що це було передчуття, не так сказала. Просто сон. А я знав, якими звабливими можуть бути сни. Звабливими й підступними.

Відвернувся від дверей і від первинного напряму моїх думок. Ну нема її вдома, думав я й сам на себе дратувався. Що за чортівню я собі надумав? Ну помер якийсь турист чи любитель спостерігати за птахами — це не привід, щоб уява так розгулялася.

Уже на півдорозі до лендровера я раптом зупинився. Щось мене бентежило, та я зрозумів, що саме, тільки коли повернувся до ферми. І знову мені знадобилося кілька хвилин, щоб второпати. Вікна. Рослини у вазонах на підвіконні. Вони всі засохли й пожовкли.

Саллі ніколи б такого не дозволила.

Я повернувся. Земля у квіткових ящиках висохла на камінь. Їх не поливали вже кілька днів. А може, й довше. Я постукав у двері, погукав. Не отримавши відповіді, торкнувся дверної ручки.

Незамкнено. Може, відколи тут оселилася, Саллі відвикла замикати двері, коли кудись ішла. Але ж вона з міста, як і я, а старі звички не відмирають так швидко. Я спробував відчинити двері, вони застрягли, впершись у гору конвертів, що валялися при вході. Штовхнув сильніше, листи посипалися невеличкою лавиною. Переступивши через цю гору, я пройшов на кухню. Вона була така, як завжди: стіни веселого лимонного кольору, міцні сільські меблі й кілька деталей того, що вона не змогла повністю відмовитися від ознак міського життя: електрична соківниця, кавова машина з блискучої сталі та велика й добре заповнена винна стійка.

На перший погляд, окрім купи непрочитаної пошти, все було нормально. Але в будинку відчувався якийсь затхлий запах, ніби тут давно не провітрювали, додавався солодкуватий сморід гнилих фруктів. Він ішов від глиняної миски на старому сосновому комоді. Там повільно вмирали почорнілі банани та яблука з апельсинами, вкриті білим пухом цвілі. Мов нагадування про неминучу смерть. І знову мертві квіти (навіть не впізнати, які