Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

пішла назавжди, і він ніколи більше не почує її голосу. Впродовж п'яти років плекав крихітну надію — і його дитинство скінчилося, коли він уперше побачив цей дуб.

— Навчайся старанно. Колись ми помстимося за маму разом, — промовив батько, передаючи Северина у джури Захару, і син назавжди запам'ятав ті слова.

Він приїздив до неї щороку на Великдень, коли дзвони сільської церкви радісно співали — воскрес, воістину воскрес...

Але дзвонів не чутно. Нині не Великдень, і він взагалі не на кладовищі; сьогодні ніч срібної клямри і він прийшов шукати Ґаада... Потойбіччя!

Джура прожогом підхопився на ноги та обернувся: дуб зник. Замість нього гадючилася стежина, що вела до мальовничої хатинки з пишним садом. Северин протер очі: хатинка не зникла. Він пішов обережно, щомиті очікуючи нових підступів — багряні очі, безтілесні голоси, чергову мару чи якусь іншу химеру — але вітерець грайливо тріпав волосся, хмарини інколи затуляли сонце, свіжа зелень хрумтіла під ногами, а пахощі різнотрав'я мішалися з духом теплої землі.

Северин наблизився до подвір'я, уважно роззираючись. Під вишневим квітом стояв накритий стіл, за яким могли всістися не менше сорока людей. Від наповнених мисок, тарелів, блюд, баняків, дзбанів, глеків і барилець не розгледіти вишивку на скатертині. Джура ковтнув слину.

У головах столу сидів чоловік у чорному.

— Та заходь уже, — гукнув він незадоволено.

Господар розмовляв густим басом, убраний у чорну сорочку, вишиту примхливим червоним візерунком, що змінювався щоразу, як Северин кліпав очима чи відводив погляд, череп досконало виголений, шкіра засмагла. У вухах блищали золоті кільця, над жорстко окресленим ротом звисали довгі вуса. Найстрашнішими були його очі — суцільні багряні склери без зіниць.

Ґаад.

— Ти знайшов мене. Боїшся?

Від нього хвилями розходилася невидима сила — могутня, прихована — від якої шкіра бралася сиротами.

— Ні.

Северин крадькома кинув погляд на стіл.

— Їжу можна їсти, питво пити. Отрути, як і будь-якої іншої пастки, немає. Прошу, — Ґаад указав на лаву.

Северин обережно сів на відстані двох кроків. Від наїдків здіймалися спокусливі запахи. Живіт Северина тоскно забуркотів.

— Навіщо прийшов? — спитав Ґаад.

— Характерником хочу стати, — відповів Северин.

Господар дістав люльку, повільно набив тютюном. Очі його блиснули і тютюн задимів. Ґаад глибоко затягнувся, видихнув дим прямо на юнака. Той не закашлявся, бо давно призвичаївся до нього — учитель постійно курив суміш тютюну та конопляного зілля, і сам Северин теж кілька разів пробував курити.

— Ні, ти не хочеш стати характерником, — промовив Ґаад.

— Чого б це?

— Бо то, хлопче, не твоє бажання. Так хочуть твої батьки.

Северин обурився.

— І близько не вгадали! Моя мати...

— Знаю-знаю, — перебив недбало Ґаад. — Твоя мати, Ольга Чорнововк, загинула у першій битві з Вільною Зграєю.

Багряні очі сяйнули вдруге. Тютюновий дим перетворився на обриси вершниці, що падає з коня.

— Твій батько, Ігор Чорнововк, присягнув помсти-тися за неї. Його криваву виру досі не сплачено.

Сиза хмара перетворилися на вовка, що мчав степом.

— Ти, Северине, прагнув, аби батько взяв тебе у джури, але він віддав тебе у навчання до іншого, — багряні очі блимнули і димні образи розтанули. — Я бачу тебе глибоко. Майже наскрізь.

— Отже, ви бачите, що мої батьки — лицарі Ордену, а вовча стежка є моїм призначенням.

Ґаад розреготався.

— Призначення? Ваше плем'я вигадує стільки слів, аби сховати власний страх.

— Я не боюся, — повторив юнак, зціпивши зуби.

— Боїшся, Северине, боїшся. Проте зізнатися не хочеш навіть самому собі. Боїшся зрадити пам'ять матері, ніби твої вчинки щось означають для мертвої. Боїшся розчарувати батька, який не пробачить тобі іншого життєвого шляху. Боїшся обрати власну долю самотужки та прикриваєшся бриднями про призначення.

Його люлька згасла, проте Ґаад не звертав уваги.

Соломія колись питала: чи точно він хоче стати характерником? Чи то справді його рішення? Северин розлютився та обірвав розмову, більше вони про це ніколи не розмовляли.

Ґаад, знущаючись, промовив те саме — і джура скипів. Адже він справді хотів стати лицарем Сірого Ордену, то було його свідоме бажання з дитинства, то навіщо приплітати сюди зайве?

— Це моя воля і моє рішення, які вас не обходять, — відрубав Северин. — Я прийшов не ляси точити, а підписати угоду!

— Як неґречно. Приховуєш за зухвальством непевність? Усі ви однакові, — зневажливо мовив Ґаад і махнув лівицею, в якій з'явився сувій. — Ось твоя угода.

Сувій розгорнувся на весь стіл, прокотився подвір'ям, побіг далі дорогою у лани. Початок його складав довгий чорний текст кирилицею, а решту займала черга сотень, якщо не тисяч, підписів. Северин остовпіло дивився на рядки імен. Колись цей сувій підписав Мамай. І його мама. І його батько. І Захар...

— Умови ти знаєш, проте я маю озвучити їх, — Ґаад запалив поглядом згаслу люльку. — Підписуючи угоду, ти отримаєш нові сили: чари крові, перетворення на вовка, невразливість до заліза, чавуну та сталі. Як ти цим розпоряджатимешся — твоя особиста справа. Також отримаєш слабкості, що люди прозвали прокляттям: не зможеш підкорити Звіра в собі, якщо повня тричі застане тебе на одному місці; матимеш неабияку вразливість до срібної зброї; твоє посмертя належатиме Потойбіччю.

— Душа, прикута до землі, — кивнув Северин.

Ґаад зміряв його довгим поглядом і хитнув головою:

— Ще одне породжене страхом смерті слово. Утім, не про те мова. Тобі зрозуміло все, що я перелічив?

— Так.

— Жодних підступних приміток дрібним шрифтом тут немає. Договір було узгоджено з іншим задовго до народження твоїх батьків, тому ти не можеш змінити або доповнити жодного слова — ані зараз, ані потім. Себто ніколи. Після підписання ти не зможеш розірвати угоду. Себто назавжди. Тому або ти погоджуєшся на умови, підписуєш сувій та йдеш геть... Або не погоджуєшся, не підписуєш сувій