Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

мороком хащі, збудив темряву і звідти прорізалися нові багряні очі. Северин пожалкував про необачний учинок; закортіло кинутися назад до безпечної галявини, але запах м'яти та конвалії, єдиний аромат у цій пустці, кликав за собою.

Бозна-скільки часу вони простували мертвою землею Потойбіччя. Сірий порох здіймався під його ногами, випалені покручі чорних стовбурів перетворилися на гостре каміння, а з нього повстали скелі та гори. І біля пащеки темної печери мавка нарешті завмерла.

Серце радісно тьохнуло, Северин кинувся до неї бігом, але не встиг наблизитися, як провідниця розчинилася серед темряви.

Напевно, зайшла до печери, подумав джура. Він не хотів вірити, що мавка покинула його.

Усередині печери було холодно, волого і темно, ніби він пірнув у чорнило первісної темряви, що ніколи не знала світла. Далеко попереду ледь чутно дзюркотіло джерельце. Юнак, витягнувши руки перед собою, обережно рушив уперед.

Її аромат зник. Мавка більше не вела його, зникла без слів, без цілунку на прощання, і Северинові стало гірко. Колись він знайде, обов'язково знайде її... У майбутньому. А зараз потрібно знайти Ґаада.

Джура просувався навпомацки. Хід виявився вузьким, із багатьма поворотами, руки торкалися вогкого каміння. Тут було глухо, наче в могилі. Єдиним, що він чув, було власне дихання. Затим посеред атраментової пустки народилися шепоти. Невидимі примари вилізли зі стін, сплелися навколо голови, заговорили, забурмотіли, загомоніли прямо у вуха: прохали, благали, переконували, вмовляли, понад усе на світі хотіли, аби Северин зупинився та повернувся, адже тут йому не місце, навіщо людині ходити у суцільному мороці, де очі нічого не бачать, тут порожньо і сумно, така подорож не має сенсу, ти все одно нічого не знайдеш, чужина навколо, холод і темрява, це не твій світ, ніхто не прийде по тебе, допомоги не буде, не варто мучитися, навіщо кудись іти, марнувати сили, хіба ти не втомився, попереду невідомість, не треба ризикувати, смуток та біль, просто сядь, відпочинь, заплющ очі, тут спокійно і тихо... Северин загарчав, замахав руками навколо обличчя, ніби відганяв комарів, та хутко рушив на звуки води.

Голоси не замовкали, теревенили наввипередки, перебиваючи одне одного, шепотіли без зупину, щокроку ставали голоснішими, а потім кричали та верещали, і Северин перелякався, що вони залишаться в його вухах назавжди. Він не хотів божеволіти! Чи він уже знавіснів, а жодних голосів насправді не існує?

Джура, забувши про обережність, побіг, подерся об каміння, але голоси не відставали, летіли поруч, шмагали криками, завивали, наказували, плакали, вищали, глузували та знущалися з нього дедалі гучніше, аж відлуння заповнило печеру, змішалося разом у нестерпну какофонію, від якої розривалися вуха, хотілося роздерти барабанні перетинки чи розкроїти собі череп, аби воно тільки замовкло. Северин закричав, завив, виштовхуючи все повітря, що мав у легенях, проте з рота вилітало лише безпорадне хрипіння, а вони іржали та свистіли, насміхалися та белькотіли, назавжди оселяючись у шпаринах його голови.

Крижана вода обпекла ступні. Голоси миттю відсікло, у вухах задзвеніла тиша, а груди пронизало болем, наче від удару ножем. Джура перетнув джерельце, зупинився, впершись руками у стіну, та стояв кілька хвилин, допоки не пересвідчився: голоси лишилися на тому березі.

— Я не збожеволів, — промовив Северин.

Він ніколи так не радів звукам власного голосу.

Далеко попереду зажевріло світло. Юнак дістався довгого земляного тунелю, що навскоси підіймався до діри, ЗВІДКИ ЛИЛОСЯ СВІТЛО — не чахлий відбиток червоного місяця, а справжнє денне сяйво! Світло виповнило його відчайдушним прагненням вирватися із проклятої печери, і джура подерся тунелем нагору.

Мокрі ноги ковзали по вогкій землі, грудки зривалися під пальцями, але він повз, немов відважний хробак, сповнений рішучості, і коли до виходу лишалося кілька рухів, хід звузився, міцно стис зусібіч, навалився на груди, зчавив голову. Подих перехопило, Северин судомно ковтнув повітря. Відчув, як тріщать кістки, німіють м'язи та сковує кінцівки, як земля забивається в ніздрі, а денне сяйво — таке близьке, тепле, рідне, всього на відстані руки від нього — тьмяніє від пороху в очах. Він закричав та рвонув уперед, здираючи шкіру та волосся, немов змій, що полишає стару оболонку, та вивалився на поверхню.

Засліпило. Біль зник, страх розтанув, стало тепло і затишно. Сонце спалило всі жахіття, запах дерев повернув до життя. Северин розплющив очі та побачив перед собою дуба.

Той дуб був утричі більшим за інші старі дуби: лапате листя налите темно-зеленим кольором із золотими прожилками, восени воно яскраво горить усіма відтінками червоного, а зі снігом опадає сірим попелом. Жолуді на тому дубі ніколи не родили. Птахи полюбляли вити гнізда серед химерного гілля, ведмеді приходили почухати спину об жорстку кору, вовки навідувалися відпочити у густій тіні, а люди оминали дуба десятою дорогою, насмілюючись ховатися під його величну крону лише під час грози, бо блискавиці завжди минали зачароване дерево. Поряд із дубом, навіть узимку, завжди струменіло джерельце.

Знахарі з околиць приходили до такого дуба зібрати оберемок листя чи зрізати кори для відварів, настоянок та мазей, обов'язково сплачуючи за те краплинами власної крові. Ніхто і ніколи не підіймав на дуба сокиру — навіть діти знали, що страшне прокляття зійде на безумця, який зважиться рубати це дерево.

Такі дуби росли скрізь на землях Українського Гетьманату від Карпат до Слобожанщини, по всіх полках та паланках, біля сіл і міст, обабіч трактів і гостинців, серед лісів і степів, та звалися характерницькими дубами, бо сходили лише на тім місці, де впало мертве тіло сіроманця — поховане за звичаями чи покинуте природі на поталу. «То їхні прокляті душі, прикуті до землі», казали люди та хрестилися, хто на православний, а хто на католицький звичай.

Юнак посміхнувся, підбіг до дерева, обережно провів рукою по стовбуру. Кора була шерехата і тепла.

От він і прийшов.

— Здрастуй, мамо.

Гілля ледь гойднулося на вітрі.

Северин притулився спиною до дуба і заплющив очі.

Він не бачив її похорону. Вовча війна була у самому розпалі, батько переймався можливою засідкою, в якій малий син стане або заручником, або жертвою.

Впродовж п'яти років у Соломії Северин сподівався, що дорослі помилилися, а мама насправді жива, і він її обов'язково знайде. Впродовж п'яти років не хотів вірити, що мама