Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

баком і кількома пророслими бур’янами. Там були ще уламки, але гравій не зберіг жодних відбитків ніг, а ворота мали просту клямку, яку легко було підняти ззовні. Жодних камер безпеки, жодної сигналізації. Софія, мабуть, почувалася безпечно у цьому районі.

Мобільний Джейн задзвонив вереском скрипок. Це була тема з фільму «Психо», що добряче напружила їй нерви. Не дивлячись на ім’я абонента, вона заглушила телефон і зайшла назад всередину.

«Медсестра. Хто в біса вбиває медсестер?»

— Не відповідатимеш їй? — спитала Моро, коли Джейн повернулася до їдальні.

— Ні.

— Але ж це дзвонить твоя мама.

— Саме тому й не відповідатиму. — Вона побачила підняту брову Мори. — Вона сьогодні дзвонить уже втретє. Я й так знаю, що вона скаже. «Що ти за коп такий? Тебе що, навіть не цікавить викрадення людини?»

— Когось викрали?

— Та ні. Просто якесь дівчисько з її кварталу втекло з дому. Воно вже не вперше тікає.

— Ти впевнена, що там нічого більшого?

— Я вже говорила з поліцією Ревіра, і це — їхня справа. Їм не потрібне моє втручання. — Джейн знову подивилася на тіло. — В мене достатньо свого клопоту.

— Детектив Ріццолі? — покликав чийсь голос.

Джейн розвернулася і побачила патрульного, що стояв у вхідних дверях.

— Так?

— Щойно приїхала онука сусідки. Вона готова для вас перекладати, якщо ви хочете поговорити з сусідкою.

Джейн із Фростом вийшли на вулицю, де сонячне світло було таке яскраве, що Джейн на якусь мить зупинилася, щоб дати звикнутись очам. За ними спостерігало з десяток сусідів — стояли на боковій доріжці, приваблені видовищем службових машин, припаркованих на їхній вуличці. Коли позаду ряду патрульних машин зупинився фургон криміналістів, дві сивочолі жінки похитали головами, притиснувши руки до ротів у тривозі. Це не була циркова атмосфера, з якою Джейн надто часто стикалася в центрі, де місця злочинів були розвагою. Смерть Софії явно приголомшила тих, хто її знав, і вони у скорботному мовчанні дивились, як Джейн із Фростом пішли до сусідського будинку.

Вхідні двері відчинила молода азійка, вдягнена у штани в тонку смужку та випрасувану білу блузку — на диво ділове вбрання для суботнього ранку.

— Вона ще дуже засмучена, але прагне поговорити з вами.

— Ви її онука? — спитала Джейн.

— Так. Лена Леонґ. Це я викликала поліцію. Бабуся спочатку подзвонила мені, в паніці, і попросила викликати для неї поліцію, бо їй незручно розмовляти англійською. Я хотіла приїхати сюди раніше, щоб перекладати, але мала зустрітися з клієнтом у центрі.

— Суботнього ранку?

— Деякі з моїх клієнтів не можуть приїхати у жоден інший час. Я імміграційна адвокатка і представляю інтереси багатьох працівників ресторанів. Суботній ранок — єдиний час, коли вони вільні для зустрічі зі мною. Тож роблю, що мушу. — Лена махнула, щоб вони заходили. — Вона в кухні.

Джейн із Фростом пройшли крізь вітальню, де диван у клітинку видавався новісіньким під пластиковими накривками. На кавовому столику стояла миска із вирізьбленими з каменю фруктами: нефритового кольору яблуками і виноградом з рожевого кварцу. Вічно сяючий продукт, що ніколи не зіпсується.

— Скільки років вашій бабусі? — спитав Фрост, ідучи за Леною до кухні.

— Їй сімдесят дев’ять.

— І вона зовсім не говорить англійською?

— О, вона розуміє набагато більше, ніж вдає, але говорити надто соромиться. — Лена зупинилася в коридорі і вказала на фото на стіні. — Це бабуся і ми з батьками, коли мені було шість. Батьки живуть у Плімуті і весь час просять бабусю переїхати до них, але вона відмовляється. Вона живе в цьому будинку вже сорок п’ять років і не збирається поступатися своєю незалежністю. — Лена знизала плечима. — Вона вперта. Що тут поробиш?

У кухні вони знайшли пані Леонґ, що сиділа за столом, опустивши голову на руки, з неслухняним срібним волоссям, наче пух кульбабки. Перед нею стояла чашка чаю, що парувала ароматом жасмину.

— Бабусю? — покликала її Лена китайською.

Пані Леонґ повільно підняла на своїх гостей червоні від плачу очі. Вона вказала на вільні стільці — і вони всі сіли Лена поруч з бабусею.

— Для початку, Лено, можете розповісти, що вона сказала вам по телефону? — спитав Фрост, дістаючи блокнот.

— Вона сказала, що вони з Софією планували провести цей ранок разом. Але коли бабуся пішла до сусіднього будинку і подзвонила, ніхто не відповів. Двері були незамкнені, тож вона зайшла. І побачила кров. А потім побачила Софію.

— О котрій це було?

Лена перепитала бабусю, і пані Леонґ відповіла довгим потоком слів мандаринською, що було явно більше, ніж просто повідомити час.

— Незадовго перед восьмою, — сказала Лена. — Вони збирались приготувати разом тамале. Зазвичай вони роблять це у січні, але тоді минуло ще надто мало часу зі смерті Тоні, і Софія ще не оговталась.

— Це ви про пана Суареса? — спитала Джейн. — Як він помер?

— Це був геморагічний інсульт. Його прооперували, але він вже не отямився. Провів три тижні у комі, а тоді помер. — Лена похитала головою. — Він був такий милий, такий люб’язний з моєю бабусею. Насправді з усіма. Можна було бачити, як вони з Софією трималися за руки щоразу, як гуляли навколо кварталу. Наче молодята.

Фрост підняв очі від блокноту.

— Ви кажете, ваша бабуся з Софією збирались приготувати цього ранку тамале. А як вони розмовляли одна з одною?

Лена насупилася.

— Перепрошую, що?

— Ваша бабуся не говорить англійською. А я припускаю, що Софія не говорила китайською.

— Їм не потрібно було розмовляти, бо приготування їжі і є мова. Вони дивились і смакували разом. Вони завжди обмінювалися стравами. У Софії коронною було тамале. У моєї бабусі — чудове рагу з бичачих хвостів.

Джейн подивилася на стійку зі спеціями біля плити, на колекцію приправ та соусів, що так відрізнялись від Софіїних. Вона згадала мішечки з кукурудзяним тістом на кухні загиблої і уявила, як ці дві жінки сидять пліч-о-пліч, загортаючи в кукурудзяне листя подушечки з кукурудзяного борошна, сміючись і теревенячи різними мовами, але абсолютно розуміючи одна одну.

Джейн дивилась, як пані Леонґ витирає обличчя, залишаючи вологі смужки на