Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

з одного боку, людської істоти, а з другого, кота або канарка, чи, наприклад, циркового слона або триманого в лазничці крокодила, є різними завданнями, через що виникає потреба цілковитого оновлення наших традиційних технологій, і в ході цієї необхідної модернізації, на щастя, вже можна буде спертися на досвід, набутий з часу відкриття кладовищ для тварин, тобто те, що дотепер було для нашої галузі тільки побічним напрямком, хоча, слід визнати, досить прибутковим, має стати надалі її виключним полем діяльности, завдяки чому можна буде до певної міри уникнути втрати робочих місць сотнями або й тисячами самовідданих працівників, які щоденно протягом цілого життя стійко мали справу з жахливою картиною смерти, і до яких тепер, без жодної провини з їхнього боку, смерть повертається спиною. З огляду на викладене, пане прем’єр-міністре, ми уклінно просимо Вас для належного захисту професії, впродовж тисячоліть залічуваної до суспільно корисних, прихильно розглянути потребу невідкладного ухвалення відповідного рішення, причому з рівночасним відкриттям пільгової кредитної лінії або, і то було б ідеальне чи, в дусі нашої професії, остаточне роз­в’язання виниклої проблеми, а ще точніше, то був би акт елементарної справедливости, з рівночасним наданням безповоротної фінансової допомоги, зав­дяки чому уможливилося б швидке відродження галузі, чиє існування потрапило під загрозу вперше за ввесь період тривання історії й навіть за ще дов­ший час, що охоплює й передісторичну добу, оскільки ніколи не траплялося так, щоб людський труп раніше чи пізніше не дочекався похорону чи хоч би поглинення матінкою-землею. З повагою та надією на позитивне рішення справи.

Так само й головні лікарі та завгоспи медичних стаціонарів, державних і приватних рівною мірою, не забарилися зі зверненнями до свого галузевого міністерства охорони здоров’я, висловлюючи перед відповідними структурними підрозділами своє занепокоєння та стурбованість, майже всуціль по­в’я­зувані, хоч як дивно це виглядає, радше з питаннями організаційними, ніж із лікуванням як таким. Вони доносили до відома, що нормальний обіг прийнятих, виписаних і померлих хворих зазнав, так би мовити, короткого замикання, або, якщо вдатися до менш спеціальних окреслень, що виник такий собі зашерет, ніби на річці під час кригоплаву, спричинений безтерміновою присутністю дедалі більшої кількости ушпиталених осіб, які, з огляду на тяжкість хвороб чи зазнаних зовнішніх травм, у нормальній ситуації вже відійшли були б в інший світ. Становище дуже складне, пояснювали вони, ми вже почали розміщувати хворих у коридорах, принаймні в більших масштабах, ніж це практикувалося раніше, й усе вказує на те, що менш ніж за тиждень не лише не вистачатиме ліжок, але також, через заповненість коридорів і палат, брак місця та ускладненість маневру, не буде куди й як ставити навіть рештки наявних ліжкових запасів. Звичайно, розв’язати цю проблему можна, суґерували відповідальні за роботу лікарень, та це означало б порушення, нехай незначне, клятви гіпократа, а тому рішення, в разі його ухвалення, мусить бути не медичного й не організаційного характеру, а тільки політичного. Позаяк тямущий розуміє з пів слова, то міністр охорони здоров’я, порадившись із прем’єр-міністром, видав резолюцію такого змісту, З огляду на невпинний наплив пацієнтів, який уже починає істотно перешкоджати дотепер бездоганній роботі нашої лікарняної системи безпосередньо внаслідок збільшення кількости осіб, прийнятих у нежиттєздатному стані й назавжди приречених у ньому перебувати, без щонайменшої можливости одужання чи простого полегшення, принаймні поки медична наука ще не досягла намічених нових цілей, уряд радить і рекомендує керівним органам стаціонарних медичних закладів після ретельного індивідуального аналізу клінічного стану кожного хворого з такими симптомами та в разі підтвердження незворотности зафіксованих патологічних змін передавати їх під родинну опіку з покладенням на лікарняні заклади повної відповідальности за забезпечення всіх медичних процедур і клінічних досліджень, потрібних чи просто доцільних на думку закріпленого лікаря. Ця урядова постанова ґрунтується на загальноприйнятному припущенні, що для пацієнта в зазначеному стані постійного перебування на порозі смерти, яка не може настати, є практично неістотним, навіть у нечасті миті просвітлення, його безпосереднє місце перебування, незалежно від того, чи це буде сердечне родинне оточення, чи переповнена лікарняна палата, оскільки він ані там, ані там не спроможеться померти й так само ні там, ні там йому не повернеться здоров’я. Принагідно уряд доводить до відома населення, що прискореним темпом ведуться дослідження, покликані, відповідно до обґрунтованих очікувань і сподівань, належним чином з’ясувати дотепер іще невідомі причини раптового зникнення смерти. Також доводиться до відома, що кваліфікованій міжгалузевій комісії з участю представників різних практикованих у країні віросповідань і різних напрямів сучасної філософії, які неодмінно мають сказати своє вагоме слово в таких справах, поставлено непросте завдання осмислити, як виглядатиме майбутнє без смерти, й водночас вона намагатиметься виробити вірогідний прогноз нововиниклих перед суспільством проблем, з-поміж яких головна для декого сходить на безжальне питання, Що нам робити зі старими за відсутности смерти, яка поклала б край надмірові їхніх старечих забаганок.

Старечі притулки, ці доброчинні установи, створені з метою забезпечити спокійний побут родин, яким бракує часу та терпцю, щоб прочищати носи, дбати про зморені сфінктери та вставати вночі по горщик, теж не відстали від лікарень і похоронних бюр у битті головою об стіну плачу. Віддаючи належне тим, хто на це заслуговує, маємо визнати, що сумнів, який їх поділив, а йшлося про те, чи далі приймати новоприбульців, чи ні, своєю бентежністю кидав велетенський виклик почуттю справедливости та організаційному хистові навіть щонайкращого управлінця людськими ресурсами. Головно через те, що кінцевий результат, а саме він важить у справж­ніх дилемах, так чи так мав бути однаковий. По­дібно до своїх колеґ від внутрішньовенних заштриків та вінків із темною стрічкою, вони були доти призвичаєні до визначености, породженої постійним і невпинним кругообігом життів і смертей, коли одні заходили, інші йшли геть, старечі притулки й думати не хотіли про майбутню роботу з об’єктами свого піклування, що мали б вічно одні й ті самі обличчя й тіла, хіба що з кожним наступним днем іще жалюгідніші, ще занепаліші, ще розпачливіше розкладені, на обличчі дедалі більше й більше зморщок, ніби на родзинці, руки й ноги тремтючі й непевні, наче корабель у марних пошуках загубленого в морській безодні компаса. Новожилець у притулках щасливого згасання завжди давав привід для загального звесеління, він мав ім’я, яке треба було затямити, звички, принесені з зовнішнього світу, свої унікальні манії, як-от певний відставний чиновник, що кожного дня мусив ретельно вимивати зубну щітку, бо не переносив наявности в ній решток зубної пасти, або ота старенька, що малювала генеалогічні дерева своєї родини, ніколи не підписуючи гілок правильними іменами. Упродовж кількох тижнів, поки рутина не зведе нанівець належну всякому пожильцеві увагу, він буде за молодшенького в групі, й то востаннє в житті, дарма що воно триває цілу вічність, оту вічність, яка, неначе сонечко, опромінила всю людність цієї благословенної країни, тобто нас, хто побачить згаснення денної зірки й однаково надалі житиме, не знати як і чому. Але тепер, за винятком випадків, коли новожилець іще встиг ускочити на вільне місце, додавши свою лепту до прибутків притулку, його доля відома наперед, ми не побачимо, як, за старим добрим звичаєм, він