Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

Ще таких жінок іноді називають симпатичними, маючи на увазі, що вони не фарбуються. Блондинка носила окуляри й мала високі вилиці та забране в хвіст волосся, а ще — суворий вигляд.

Чорнява жінка була дрібніша. На довговидому обличчі блідо сяяли великі сірі очі. У сутінках її погляд здавався пильним, мало не фанатичним — ніби в середньовічної мучениці.

— Ви... ви — Корморан Страйк? — спитала вона.

— Так,— без охоти відповів Страйк.

— О! — видихнула вона, збуджено смикнувши рукою.— Це... це так дивно. Ви, мабуть, не дуже хочете... мені так незручно вас турбувати, ви ж не на роботі...— вона зронила нервовий смішок.— Але я... мене, до речі, звати Анна... хотіла спитати,— жінка зробила глибокий вдих,— чи можна мені прийти до вас і поговорити про мою матір.

Страйк мовчав.

— Вона зникла,— провадила Анна.— Її ім’я Марго Бамборо. Вона була лікаркою. Одного вечора вона закінчила роботу, вийшла з кабінету, і відтоді ніхто її більше не бачив.

— Ви зверталися до поліції? — спитав Страйк.

Анна знову зронила дивний короткий смішок.

— О так... тобто поліція знала, шукала її. Але так нічого й не знайшла. Мати зникла,— пояснила Анна,— у 1974 році.

Темна хвиля лизнула скелі; Страйкові здалося, що він чує, як тюлень прочищає мокрі ніздрі. Трійко п’яних молодиків пройшло повз, прямуючи до причалу порома. Страйк не знав, чи вони в курсі, що останній рейс був о шостій.

— Я,— поспіхом пояснила жінка,— розумієте, минулого тижня... я ходила до медіума.

«Ой бляха»,— подумав Страйк.

Працюючи детективом, час до часу він стикався з відкривачами паранормальних істин і ставився до них з презирством: на його погляд, то були п’явки, що смокчуть гроші з кишень задурених чи охоплених відчаєм людей.

По хвилях вистрибом примчав моторний човен, своїм ревом розбивши нічну тишу на друзки. Вочевидь, п’яна трійця чекала саме на нього. Хлопці почали сміятися і підштовхувати одне одного ліктями, жартуючи щодо неминучої морської хвороби.

— І там мені сказали, що я отримаю знак,— наполягала Анна.— Сказали: «Ви дізнаєтеся, що сталося з вашою матір’ю. Ви отримаєте знак і повинні піти за ним. Дуже скоро шлях стане видимим». Тож коли я побачила вас — Корморана Страйка — в пабі «Вікторія», це мені здалося неймовірним збігом. Я просто мусила з вами поговорити.

М’який бриз розвіяв пересипане сивиною темне волосся Анни. Білявка мовила різкуватим тоном:

— Ну все, Анно, нам час іти.

Вона обійняла другу жінку за плечі. Страйк побачив обручку в неї на пальці.

— Вибачте за клопіт,— сказала до нього білявка.

Вона м’яко натиснула Анні на плечі — мовляв, ходімо. Та шморгнула, пробурмотіла:

— Пробачте... мабуть, я забагато випила вина.

— Заждіть.

Страйк часто ремствував на власне невиліковне бажання докопатися до суті, власну нездатність переступити через цікавість — надто в такому втомленому й розгубленому стані, як сьогодні. Але 1974 був роком його народження. Марго Бамборо вважається зниклою безвісти стільки років, скільки він живе на світі. Несила було стриматися: Страйк хотів знати більше.

— Ви тут на відпочинку?

— Так,— відповіла цього разу білявка.— Маємо другий будинок у Фалмуті. Але живемо в Лондоні.

— Я туди повертаюся завтра,— сказав Страйк («Ти що в біса коїш?» — спитав голос у нього в голові),— але можу собі дозволити заїхати до вас у Фалмут, якщо завтра вам зручно.

— Правда? — ахнула Анна. Страйк не роздивився сліз в її очах, але, мабуть, сльози були, бо вона витерла очі.— О, це було б чудово. Дякую. Дякую вам! Запишіть адресу.

Білявка не дуже зраділа перспективі знову побачити Страйка. Та коли Анна почала порпатися в сумці, вона мовила:

— Облиш, я маю картку.

Вона дістала з задньої кишені гаманець і передала Страйку візитівку: «Доктор Кім Салліван, сертифікований психолог Британського психологічного товариства». Під іменем була адреса в Фалмуті.

— Чудово,— сказав Страйк і поклав візитівку у власний гаманець.— Тоді побачимося завтра вранці.

— Вранці я, власне, маю конференц-дзвінок по роботі,— сказала Кім.— Звільнюся о дванадцятій. Чи вам так запізно?

Натяк зрозумілий: без мене ви з Анною говорити не будете.

— Ні, мені нормально,— відповів Страйк.— Побачимося о дванадцятій.

— Дуже вам дякую! — мовила Анна.

Кім узяла Анну за руку, і жінки пішли. Страйк подивився, як вони проходять під ліхтарем, а тоді розвернувся до моря. Човен з юними пияками вже відплив. Тепер він здавався крихітним серед обширу бухти, а рев мотору перетворися на далеке гудіння.

На мить забувши, що збирався писати Робін, Страйк закурив другу цигарку, дістав мобільний і загуглив Марго Бамборо.

З’явилося два фото. Перше — зернистий портрет симпатичного обличчя з правильними рисами: широко розставлені очі, прямий проділ у хвилястому темно-русявому волоссі. На жінці була блуза з широкими лацканами, під нею — трикотажна кофтинка.

На другому фото була та сама жінка, але молодша й у знаменитому чорному корсеті плейбоївської кролички, плюс чорні вуха, чорні панчохи й білий хвостик. Вона тримала тацю з цигарками й усміхалася в об’єктив. За нею стояла інша дівчина, усміхнена й у такому самому костюмі. Вона мала дещо завеликі зуби й була пишніша за свою худеньку подругу.

Страйк прогортав результати пошуку, аж поки поруч з іменем Марго йому не трапилося знамените прізвище.

...молода лікарка й мати маленької дитини Маргарет (Марго) Бамборо; деякі аспекти їі зникнення 11 жовтня 1974 року були схожі на обставини викрадення Бери Кенні та Ґейл Райтман, жертв Кріда.

Бамборо, яка працювала в клініці Святого Івана в Клеркенвеллі, домовилася про зустріч з подругою в пабі «Три королі» о шостій, але