Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

за руку, то служниця обернулася й з усіх сил заліпила мені ляпаса. Приголомшений ударом, я впав горілиць на бруківку. А коли підвів­ся, карета вже віддалялась.

Я побіг під дощем за каретою аж до місця, де йшло будівництво Лаєтанського шляху[6]. Нова магістраль була поки що довгим яром залитих водою канав, який мачете динамітних вибухів та кульові молоти кранів прорубали крізь джунглі провулків та будинків кварталу Ла Рібера. Екіпаж оминав вибоїни та калюжі, й відстань між нами росла. Намагаючись не згубити його з виду, я видряпався на гору цегли й землі вздовж однієї канави, залитої дощем. Та зненацька відчув, як ґрунт вислизає з-під ніг. Я покотився на дно канави й упав ницьма у яму з водою. Але зумів намацати ногою дно й випростатися у твані, що сягала мені до пояса. А тоді зрозумів, що вода була отруйна, повна чорних павуків, які плавали й пересувалися по поверхні. Комахи ринули на мене й обсіли руки аж по лікоть. Я заволав, розмахуючи руками й деручись угору по глинистих схилах канави, охоплений панікою. А коли таки зміг вибратися із затопленої канави, вже було пізно. Карета даленіла в напрямку міста, і її обрис танув під покровом дощу. Промок­лий до кісток, я потягся назад додому, де батько й не прокидався, замкнувшись у своїй кімнаті. Я скинув одяг і забрався в ліжко, здригаючись від люті та холоду. Помітив, що шкіра на долонях і передпліччях вкрилася маленькими червоними кровоточивими цятками. Укуси. Павуки в канаві не гаяли часу. Я відчув, що отрута горить у крові, і я непритомнію, падаючи в темну прірву поміж свідомістю й сном.

Уві сні я серед грози біг по пустинних вулицях свого району в пошуках Бланки. Чорний дощ решетив фасади, а відсвіт блискавиць давав змогу побачити силуети вдалині. Велика чорна карета тяглася в тумані. Всередині їхала Бланка, тарабанячи кулаками по вікнах і волаючи. Я біг навздогін її крикам аж до якоїсь вузької, темрявої вулиці, де розгледів, як карета зупиняється перед великим темним будинком, що скручувався у величезну вежу й кинджалом встромлявся у небо. Бланка виходила з карети й дивилася на мене, в мольбі простягаючи руки. Я хотів підбігти до неї, але зміг ступити заледве кілька кроків. І тоді у дверях з’явився величезний темний силует — ангел з мармуровим обличчям. Дивля­чись на мене й посміхаючись по-вовчому, він розпро­стер над Бланкою чорні крила й огорнув її обіймами. Я кричав, але на місто звалилась абсолютна тиша. На якусь нескінченну мить дощ застиг у повітрі, мільйони кришталевих сліз пливли в порожнечі, а я побачив, як ангел цілує її в чоло, і від його губ на шкірі залишається слід, мов від розпеченого заліза. Коли ж дощ торкнувся землі, обоє вже зникли назавжди.

Без імені

Барселона, 1905 р.

Кількома роками пізніше мені сказали, що востаннє бачили її, коли вона простувала по тому похмурому проспекту, що веде аж до входу Східного кладовища. Вечоріло, і крижаний північний вітер гнав склепіння червоних хмар понад містом. Вона крокувала самотня, здригаючись від холоду й лишаючи по собі струмінь непевних слідів на сніжному покривалі, бо в другій половині дня почало сніжити. Піді­йшовши до входу на цвинтар, дівчина затрималася на мить, аби перевести дух. За мурами виднівся ліс фігур ангелів та хрестів. Подих мертвих квітів, вапна й сірки лизнув її обличчя, запрошуючи ввійти. Вона вже збиралася рушити далі, коли раптовий біль, ніби розпечене залізо, пронизав нутрощі. Дівчина притисла руки до живота й глибоко задихала, стримуючи нудоту. Якусь нескінченну мить існували тільки мука й страх не змогти ступити більше ні кроку, звалитися просто перед воротами кладовища, страх бути знайденою так на світанку — притулившись до списоподібного пруття, ніби фігура з криги й паморозі, з дитиною, яку несла у своєму череві, вже безповоротно скутому крижаним саркофагом.

Як же просто — змиритися й скоритися отут, простягшись на снігу й склепивши навіки очі. Але вона відчувала тремтливий подих життя в череві, подих, який не бажав згаснути, який тримав її на ногах, і вона розуміла, що не піддасться ні болю, ні холоду. Зібрала всі сили, яких, власне, вже й не мала, і знов підвелася. Вузли болю зав’язувалися в череві, та вона не звертала на це уваги й наддала ходу. Не зупинялася, доки позаду не залишився лабіринт поховань та зацвілих статуй. І допіру тоді, підвівши очі, відчула подих надії, бо побачила, як у призахідних сутінках вималювалися двері з кованого заліза, що вводили до Старої Книжкової фабрики.

Удалині, аж до попелясто-тьмавого обрію, простягалося Нове Селище. Цей заводський район був темним відсвітом Барселони, зачарованої сотнями димарів, які випускали чорну кров свого віддиху на червінь неба. У міру заглиблення дівчини в клубок провулків, затиснутих майстернями й печерами складів, її очі розпізнавали обриси деяких головних будівель району, від текстильної фабрики «Дім Саладрігаса» до Водо­напірної Вежі. Стара Книжкова фабрика вирізнялася серед них. З її химерного обрису виринали вежі й підвісні мости, які здавалися витвором якогось диявольського архітектора, що винайшов спосіб насміятися із законів перспективи. Бані, мінарети та димарі скакали в безладді склепінь та нефів, підтримуваних дюжинами підпірних напіварок та колон. Скульптури й рельєфи зміїлися по її мурах, а барабани, зрешечені численними вікнами, вистрілювали голками примарного світла.

Дівчина подивилася на батарею гаргулів, що викінчували карнизи й гноїлися хвилями пари, від яких ішов гіркий запах чорнила й паперу. Відчуваючи, що біль знов розгоряється в нутрощах, вона поквапилася до великих головних дверей і смикнула за шнур дзвінка. За дверима з кованого заліза почулася приглушена луна дзвоника. Дівчина озирнулася й помітила, що за лічені миті сніг укрив сліди її кроків. Крижаний пронизливий вітер притискав її до дверей із кованого заліза. Вона знов із силою смикнула за шнур дзвінка, ще раз і ще, але відповіді не було. Тремке світло довкола, здавалося, поступово гасло, тіні швидко простягалися до її ніг. Розуміючи, що в неї вже не лишається багато часу, вона відступила від дверей на декілька кроків і придивилася до вікон на головному фасаді. За одною матовою стулкою вирисовувався силует, застиглий, немов павук у центрі своєї тканки. Дівчині не вдавалося побачити його обличчя або розпізнати щось більше за обрис жіночої постаті, але зрозуміла, що за нею стежать. Вона замахала руками й гукнула, просячи про допомогу. Силует залишався нерухомим, аж доки раптом світло, що окреслювало його, згасло. Вікно стало повністю темним, але дівчина змогла помітити, що двоє очей, які уважно споглядали за нею, і далі перебували в тій темряві, нерухомі, ряхтіючи в присмерку. Страх уперше змусив її забути про холод і біль. Вона смикнула за шнур утретє й, зрозумівши, що так теж не отримає відповіді, застукотіла кулаками у двері й закричала. Вона гатила, аж скривавила руки, благаючи про допомогу, поки не охрипла й уже не могла триматися на ногах. Повалившись у холодну калюжу, заплющила очі й услухалась у тріпотіння життя в череві. Невдовзі сніг