Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 4

     Макс.

     Зачиняю за собою двері вбиральні, та швидким рухом позбуваюся мокрих боксерів. Потім одягаю джинси та футболку. Тіло ще й досі вкрите сиротами після непередбачуваного купання в Дніпрі. І все це через одну “навіжену”. 

     Нагадую собі, в подальшому, триматися від таких панянок якнайдалі. От тільки пригоди, схоже, самі знаходять мене. 

    Відкидаю догори заслін, відчиняю двері, і одразу ж наштовхуюся вже на іншу незнайомку. Та що сьогодні на цій яхті аншлаг? 

- Привіт! - шепоче дівчина, манірно накручуючи прядку свого блондинистого волосся на тонкий та витончений пальчик. - Я дуже вражена твоїм вчинком. 

- Сам в шоці. - сухо відповідаю та намагаюся обійти “юну спокусницю”. 

- Зачекай! - схвильовано вигукує ця панна та хапає мене за руку, при цьому зазираючи мені у вічі.

     Переводжу погляд з її очей та на свою руку, яку ще й досі дівчина міцно тримає. Розуміє по моєму погляду, бо відразу розтискає пальці, так швидко, наче щойно обпеклася. От так вже краще! 

- Виглядаєш таким сильним, мужнім. - муркоче дівчина. - А мене Ланою звуть.

     “Пф-ф.”, - видихаю натягнуто, тільки й того, що очі під лоба не закатав. 

- А тебе Максом? - продовжує вона.

     “То ця дівчина все за мене готова робити? Навіть знаю приблизну хронологію подій… Сама готова роздягнутися, та ще й на коліна видереться сама? Нудьга несусвітня! Звичайно, це краще ніж пірнати в холодну воду, але теж мало цікавить!” 

- Так. - відповідаю і знову роблю чергову спробу обійти дівчину. 

- В цій подорожі, виявилося, не так вже й багато розваг, то може розважимо один-одного? - знову почала свою пісню блондинка.

     “Досить симпатична, маю зауважити. І навіть в моєму смаку, якщо вже бути зовсім відвертим, але точно не цього разу.”

- Іншого разу, Лано! - відповідаю, стримуючи роздратування.

- То мені теж треба стрибнути в річку, щоб заволодіти твоєю увагою? - супиться дівчина, складаючи свої губки качечкою. 

- Оце вже точно ні! - чавлю з себе посмішку. - Ще побачимось. - нарешті мені вдається обійти її.

- Ти пообіцяв. - кидає мені вслід. 

     Сходи на верхню палубу вже в кроці від мене. Та вимушений відступитися, бо в цей час хтось спускається.

     “Он як!”, - вигукую про себе й на мить знову зустрічаюся поглядом з “врятованою горе плавчинею”. 

    Та ще й вона не сама, а з… десь я вже його бачив… Замислююся. Але не на довго, бо осяяння прийшло зовсім швидко. А ця мала по ходу зовсім в людях не тямить? Наче ж “статусна” дівчинка, по поводженню помітно. Все так печально? Чи настільки нерозбірлива? Боже, куди котиться цей світ! 

 

     Марія.

    Такого зверхнього погляду я ще в житті своєму не відчувала. Наче цей “рятівник” вирішив що все про мене знає. Сам вигадав і сам повірив у цю оману!  

    Наче він за мене ліпше! Он і дівчина поряд з ним, торкається до своїх пухких губ. І фантазію вмикати не треба, щоб здогадатися чим вони щойно займалися. Скільки минулося? Від сили хвилин десять? Та яка мені різниця?

     “Пішов ти!”, - промовила самими губами.

- Нам сюди! - звернувся до мене Едуард.

- Що? - здивовано кліпаю оченятами. - А-а. - протягую і крокую за ним.

     Чоловік відчиняє двері каюти, але я ще й досі залишаюся стояти в довгому та напівтемному передпокої. Та, здається, він все розуміє і не поспішає квапити мене, чи змушувати до чогось, і за це я йому вдячна.

- Ось. - протягує мені речі, щойно повертається з кімнати. - Спідниця і топ. Тимчасово, звичайно, доки Ваші речі не приведуть до ладу. 

     Беру з його рук одяг. 

- Дякую! 

- Не соромтеся, це моєї доньки. - продовжує Едик.

- Але ж… - завмираю. - Напевно, треба запитати її дозвола.

- О, не переймайтеся, Віка не буде проти. Вона вже давно з моєю колишньою дружиною мешкають за кордоном і навряд чи пригадає колись, що залишила одяг у мене. - пояснив капітан яхти. 

- Що ж, добре, якщо так. - підсумувала я.

- Ось там вбиральня, зможете переодягнутися. - показує мені на сусідні двері.

- Так. Дякую! - з вдячністю посміхаюся і відчиняю.

     По хребту ще й досі холодок. Не знаю чому так. Напевно інстинкт самозбереження нарешті прокинувся. Просто слід бути обачною, адже зовсім не знаю цього чоловіка. Та я взагалі тут нікого не знаю. 

      Треба заспокоїтися, а то стає лячно. 

     Вмовляю себе, що як не як, а це VIP клуб, а не якийсь там притон. Але поганці можуть траплятися в будь-якому товаристві. А з моїм талантом знаходити пригоди… самі розумієте! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍