Вільям Форд Гібсон - Нейромант

та «Нью-Йоркського обрію». Такою він її й запам’ятав: риси обличчя тонуть у кипучому світлі лазерів, видимими лишаються тільки найпримітніші – вилиці спалахують рум’янцем від полум’я над чарівниковим замком, спітніле чоло осявають синюваті відблиски танкових залпів на вулицях Мюнхена, по губах носяться золотаві іскри, висічені крилом літака зі стін нью-йоркських хмарочосів. Тієї ночі він був на коні – пакет Вейджового кетаміну вирушив до Йокогами, гроші гріли кишеню. Він зайшов до зали, ховаючись від теплого дощу, що дріботів бруківкою Нінсей, і якось так вийшло, що вона одразу впала йому в око – єдина з десятків гравців за консолями – цілковито занурена в гру, з тим самим виразом, який він споглядав на її обличчі через кілька годин, коли вона спала в капсулі портового готелю, і обриси її верхньої губи нагадували птаха в польоті, яким його часто зображують малі діти.

Перетинаючи залу, щоб наблизитися до неї, він помітив її швидкий погляд. Повіки сірих очей підведені чорним олівцем. Очі тварини, несподівано вихопленої світлом фар на темній дорозі.

Спільна ніч поступово перейшла в ранок, а потім у придбання квитків на планоплав та першу Кейсову подорож на той бік затоки. Дощ не вщухав – поливав тротуари Харадзюку, опадав бісером на лаковану куртку Лінди Лі, а токійські діти крокували повз модні бутики у своїх білих шкіряних мокасинах і тісних дощовиках. Пізніше вони стояли разом посеред опівнічного гуркоту зали патінко, і Лінда міцно трималася за його руку, наче мале дитя.

Місяця наркотичних марафонів та його постійного напруження вистачило, аби здивований переляк у її очах перетворився на рефлекторну залежність, невичерпну, наче бездонний колодязь. Він помічав, як її особистість розпадається, обпливає, ніби крижина, чиї уламки поволі відносить течією, і якоїсь миті вона стала ходячою потребою, скелетом, що тримається купи лише завдяки залежності. Кейс спостерігав, як вона вишукує нову дозу із зосередженістю, подібною до зосередженості богомолів, що їх він бачив поряд із синіми коропами-мутантами та цвіркунами в рундучників на Сіґа.

Він сидів і тупо дивився на чорні кільця кавової гущі на стінках чашки. Чашка тремтіла в розігнаних стимулятором руках. Брунатний ламінат стільниці здавався матовим через павутину незліченних подряпин. Відчуваючи, як дексовий дрож дереться вздовж хребта, Кейс побачив безліч випадкових взаємодій, які можуть призвести до утворення такої текстури. Інтер’єр чайної був старомодним, родом із минулого століття – безіменна мішанина японських традицій і блідого італійського пластику, причому все здавалося вкритим тонкою плівкою – неначе розхитані нерви мільйонів відвідувачів пошкоджували поверхні дзеркал і колись блискучого пластику, лишаючи на них каламутне покриття, яке вже годі стерти.

– Здоров, Кейсе…

Він глянув угору й зустрівся поглядом із сірими очима, підведеними чорним олівцем. На ній був випраний-перевипраний французький космічний комбінезон і нові білі кеди.

– Я всюди шукала тебе, чувак.

Вона сіла навпроти й поклала лікті на стіл. Рукави синього комбінезона були відірвані до плечей, і він автоматично звернув увагу на її передпліччя, шукаючи сліди від дермів чи ін’єкцій.

– Закурити хочеш?

Вона витягла з литкової кишені пачку «Єхеюань» із фільтром. Простягла одну сигарету Кейсові. Той узяв її й дозволив дати собі підкурити від червоної пластикової запальнички.

– Ти нормально спиш, Кейсе? Виглядаєш ти втомленим.

Вимова видавала в ній уродженку півдня Агломератів – Атланти чи типу того. Шкіра під очима була блідою й виглядала хворобливо, хоча тіло досі зберігало привабливу пружність, їй було двадцять. У кутиках рота біль уже назначив майбутні борозни, яким не судилося зійти. Волосся зібране на потилиці візерунчастою хусткою з набивного шовку. Чи то креслення мікроплати, чи то карта якогось міста.

– Так, коли не забуваю випити свої пігулки, – відповів Кейс, відчуваючи хвилю пристрасті, хоті й самотності, яку транслював крізь нього вжитий амфетамін. Пригадався запах її шкіри в перегрітій темряві капсули портового готелю, пригадалося, як вона обіймала його за поперек.

«Це м’ясо, – подумав Кейс. – М’ясо жадає м’яса».

– Вейдж. Кажуть, він хоче пустити тобі кулю в лоба.

Лінда Лі примружилася й підкурила собі сигарету.

– А хто таке каже? Рац? Ти з Рацом говорила?

– Ні, Мона. Її новий папік – чувак із Вейджової банди.

– Не так уже я йому й завинив. Як пристрелить мене, то й грошей своїх не побачить, – знизав плечима Кейс.

– Забагато людей йому висять, Кейсе. Може, він хоче провчити їх на твоєму прикладі. Подумай про це.

– Ага. Ліндо, а скажи-но мені, тобі самій є де спати?

– Спати, – повторила вона й похитала головою. – Звісно.

Лінду почало трусити, вона зіщулилася й низько нахилилася до столу. Все її обличчя вкрилося краплями поту.

– Ось, тримай. – Порившися трохи в кишені штормівки, Кейс витяг зім’яту п’ятдесятку, автоматично розгладив її під столом, склав учетверо й простягнув Лінді.

– Вона тобі більше потрібна, сонечко. Краще б ти її Вейджу віддав.

На цих словах у сірих очах її промайнуло щось таке, чого він ніяк не зміг розшифрувати, щось ним ніколи доти не бачене.

– Я завинив йому набагато більше. А ти візьми. Скоро все одно матиму ще, – збрехав Кейс, спостерігаючи, як його п’ятдесятка зникає між зубчиками блискавки на кишені її комбінезона.

– Скоріше б тобі отримати ті гроші й віддати їх Вейджу.

– Побачимось, Ліндо, – відповів він на це, встаючи з-за столу.

– Ага. – Під її райдужками блиснули тоненькі білі смужки склери, як буває в людей з очима санпаку. – Бережи себе, чувак.

Кейс кивнув, йому вже кортіло піти.

Вийшовши з чайної, він глянув, як за ним зачиняються двері, і побачив віддзеркалення її очей у клітці з червоних неонових трубок.

Нінсей, вечір п’ятниці. Він пройшов повз рундуки з якіторі, масажні салони, мережеву кав’ярню «Красуня», електронний гуркіт гральної галереї. Пропустив сарарімана в темному костюмі, на тильній стороні долоні якого мимохідь помітив витатуйований логотип «Мітсубісі-Ґенінтек».

Чи то було справжнє татуювання? Якщо справжнє, подумав він, то перехожий сараріман міг легко нажити собі проблем. Якщо ні – сам винен. У «Мітсубісі-Ґенінтек» працівникам певного адміністративного щабля вживляли надскладні мікропроцесори, які давали змогу слідкувати за рівнем мутагенів у судинах. Це залізо перетворює свого носія на жадану здобич для чорних медиків – оком не встигнеш моргнути, як опинишся на столі якогось такого ескулапа.

Сараріман був японцем, хоч на Нінсей тусували переважно ґайдзіни: групки матросів, самотні туристи в пошуках не зазначених у жодному путівнику насолод, перекачані кабани з Агломератів, що хизуються новими імплантами