Шапкін - Скарбничка невдахи, Шапкін

   - Здоров, старий. Чув, що сталося з твоєю мамою, співчуваю тобі, - ми потиснули руки та обійнялись. 

   - Та, таке життя, - ми разом закурили, - а ти як тут опинився? Мені казали, що ти поїхав в Одесу вчитися. 

   - Та ось, приїхав трохи відпочити. Та і тема одна намалювалась. Не хочеш заробити хороших грошей? - він дивився мені просто в очі. 

   - Чесно, було би добре. Я маю допомогти мамі. Це хоч легально? 

   - Ні, але послухай. Знаєш новий ювелірний в центрі? 

   - Не жени, ти що, хочеш грабанути ювелірний? - ця ідея здалась мені смішною, бо більшість прикрас там були підроблені. 

   - Саме так. Я знаю, що так все підробка. Але послухай, друже, це все можна перепродати. Я цим займуся, а ти допоможеш з пограбуванням, іде? - я задумався та довго не міг нічого сказати. - Давай, брате! Тобі ж треба гроші. За моїми підрахунками, якщо продати все по моїй ціні, то загально у нас буде близько сорока тисяч. Ми поділимо їх між собою. Як тобі? 

   - З цією сумою для мами залишиться збирати набагато менше... Але ти впевнений що нас не спіймають? 

   - Не в цьому місті. Поліцейський відділок знаходиться на окраїні, зробимо ми це вночі, коли людей не буде. От і все.

   Розумна людина одразу відмовиться від такої пропозиції, але я погодився. Я хотів хоч колись бути корисним, хотів щоб мама гордилася мною, а не Лерою. Скільки живу, ніколи не забуду, що все завжди було тільки для неї. Я любив її, але заздрощі перемагали мене щоразу коли я бачив як матір хвалить та обіймає її. 

   Настала глибока ніч. Я зустрівся з Альбертом у домовленому місці. Ліхтарі яскраво освітлювали центр міста, та ми старалися пересуватися темними кутками, де не було жодної живої душі, окрім бездомних котів. І ось, ми підійшли до вітрини. Близько двохста прикрас красувалися на яскравому стенді. Ми одягли маски, щоб в разі чого, наші обличчя не побачили і не запамʼятали. Трохи пройшовшись, мій друг знайшов невелику, але товсту каменюку. 

   - Готовий? - він подивився на мене, я лише гойднув головою, давши добро, і Альберт з усієї сили жбурнув камінь у скло. Спрацювала сигналізація, що оглушила нас на мить. Це було дуже гучно, я одразу відкрив сумку і ми почали загрібати туди прикраси. Коли вітрина була майже пуста, ми взялися втікати, але, раптом, я почув знайомий голос. Не обертаючись, ми побігли далі. Я чув звуки бігу за спиною. Незнайомець біг не гірше за нас. У мене вже почалась віддишка, але я старався не зупинятись. Ми бігли через темні провулки, і в одному з них стояв доволі високий паркан. Зрозумівши, що доведеться перелізати, я поглянув на Альберта, котрий вже застрибував і ліз вверх. 

   - Давай сумку! - крикну він і я виконав його прохання. Він перекинув її і переліз сам. Далі була моя черга. Я почав перестрибувати, аж тут, чиясь рука схопила мою ногу. Потім іншу. 

   - Відвали! - крикнув я незнайомцю, але він не відпускав. Він підсковзнувся і впав, та руки його досі міцно тримали мене. В пориві злості, я зіскочив і почав бити його ногами по голові. Я зовсім втратив контроль. Я топтав його вже безпритомне тіло, його слабкі руки все ще утримували мене на місці, доки я не відкинув їх і не побачив хто не землі. Це був Борис. Тоді я був шокований, але більше думав про втечу, проте, обернувшись, я не побачив а ні сумки, а ні Альберта. Лише пуста темрява. Я впав, важко дихаючи. Його добрі очі поглянули на мене та заплакали. Наступне, що я памʼятаю, це звуки поліцейської сирени і крики поліцейських. Мене мали судити за вбивство Бориса Ткачука. Студента третього курсу, президента коледжу, улюблениця міста. Після цього нашу родину зненавиділи усі. В наші вікна часто жбурляли каміння, розмальовували двері, погрожували, надзвонювали, вимагали повернути гроші, котрі ми збирали на операцію. Сестра готова була вбити мене за це, а мама зовсім перестала проявляти емоції. 

   День суду. Я був готовий до найгіршого. Я повністю заслуговував на це. Я вбив, напевно, найдобрішу людину на цьому світі. Багато кого дивувала його добра душа. Він щодня допомагав кільком пенсіонерам у господарстві, годував бездомних тварин, організовував щось у коледжі, і до цього встигав відмінно вчитись та підробляти продавцем в продуктовому. Відчував я себе жахливо. На суді зібралось купа народу і кожен був готовий придушити мене. Я поглянув на спокійне обличчя мами і на злий погляд Лери. Збоку сиділа його родина. Його мама не стримувала сліз, батько намагався її заспокоїти. Та запамʼятався мені погляд його молодшого брата. Очі, повні ненависті.

   Будь проклятий, Альберте. Він кинув мене, і зараз вже десь далеко з багатством. В зал прийшов суддя і сів на своє місце, відкривши документи та пройшовшись по них очами. За деякий час відбулось те, що шокувало абсолютно кожного. Мене повністю виправдали. І тоді до мене дійшло. Обличчя сестри і мами не змінилось. Я все зрозумів. 

   Гроші, що мали піти на операцію, пішли щоб підкупити суд. Мене відпустили, але я не відчував себе на волі. Я завжди потребував уваги, турботи і чогось для себе. Але доля все трактує по-своєму. Я опинився в пастці, у клітці. Загнаний і зачинений на довгий час. Я більше не уявляв свого життя. Сестра ненавиділа мене. Мама змирилася і відправила мене в Київ. Якби я лишився у нашому місті, мене б знайшли і замордували. 

   Далі почалась друга частина мого життя. За три місяці мені повідомили, що мама померла. Я не міг навіть приїхати на поховання, бо мене там чекали ті, хто хоче розплати за Бориса. Я лишився зовсім сам. Проклятий на все життя. Я перестав бачити надію. Тоді зʼявилась Жанна, наче промені сонця, вона освітила моє життя і показала, що таке насолода. Після її смерті я повернувся у звичний стан. І до цього, потрапив на гівняну роботу, з якої не зможу піти ще дуже довго.