Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 4-5, Вальдемар Лисяк

Я робив це свідомо.

Земна колиска також має моє влучне пророцтво в суспільно-політичних питаннях (приклад: "Є лише дві країни: Схід і Захід і два народи: Схід і Захід"), яке Ґете оспівував у римах:

"Про що століття мріяли неясно,

Він передбачив це ясновидця оком".

Це пророцтво походить із величезної землі людського розуму, що розкинулася між архіпелагом неоковирності та мисом геніальності, і підтримується розрахунком ймовірності – чим більша мудрість і гострота бачення майбутнього провісника, тим більше разів він вірно напророчить.

У ХІХ столітті цього ще не розуміли, тому Блой писав: "Наполеона пояснити не можна, тому що він самий незрозумілий з людей", а Лермонтов: "Бонапарт був іноземцем на нашому світі, і все в ньому було таємницею". Дехто, на чолі з Мережковським, Карлайлем і Хоне-Вронським, шукав відповідей, порівнюючи мене з Христом, що продовжується й донині (див. Ентоні Берджесс), що є спокусливо легким (Він також "знав" свою долю; Він також умів "зачаровувати" людей і "пророкувати". Він також захищав бідних і слабких проти сильних; Він також хотів реформувати світ; Його також зрадили і покинули його близькі; Він також мав мученицьку смерть на скелі) і що є абсурдом. "Якби Ісус був людиною такого рівня, як я, він би зробив те ж саме, що й я, захопив би владу в Єрусалимі та захопив царство". Але Ісус довів, що не обов’язково бути імператором, щоб правити світом. Це може лише Бог.

Єдиним божественним атрибутом мого життя була самотність. "Я завжди був самотнім серед людей. Завжди був по один бік, тоді як увесь світ був по інший". Згадуючи це, я схожий на доктора Фауста — шукаю свою молодість, коли я займався самотністю як поезією, і коли ще не знав, що таке усамітнення.

Перший безлюдний острів я знайшов в Аяччо, за будинком, у дерев'яному сараї. Я замикався там на цілі дні і проводив час зі своєю першою коханкою, математикою.

У першій школі, у Брієнн-ле-Шато, "жив окремо від друзів, і мене не любили. Щоб здобути людську любов, потрібен час, і навіть тоді у мене було темне відчуття, що час не можна втрачати. Я ховався в затишному, огородженому куточку шкільного саду і мріяв на самоті. Коли мої друзі намагалися мене вигнати відтуди, я захищався всіма силами". Одного разу я захистив цей безлюдний острів із сокирою!

Під час навчання в Парижі, коли мій сусід по кімнаті опинився в лікарні, я теж захворів, і мені дозволили залишитися в своїй кімнаті. Я запасся їжею, замкнув двері, зачинив віконниці, закрив вікна шторами і провів три дні в повній ізоляції, читаючи біля лампи, мовчачи і мріючи - мовчачи. "Ця темна паризька кімната, як і дерев’яна келія в Аяччо і садовий скит у Брієнні, була метафізичною огорожею, печерою, островом – священною стіною, що захищала його особистість" - підсумовує Мережковський. Вона була чимось більшим - Джерелом сили ("...ізоляція породжує силу"). Коли друг знайшов Ель Греко, що сидів серед білого дня в темній кімнаті із заштореними вікнами, і був здивований, художник пояснив, що денне світло гасить внутрішнє полум'я, яке палає в ньому...

"У гарнізоні Валансе я жив, як чернець, як спартанець, як ведмідь, у маленькій кімнатці, а книги були моїми єдиними друзями. У скількох найнеобхідніших речах я собі відмовляв заради цих друзів. Я не ходив в кафе і не спілкувалася, їв сухий хліб і сам чистив свій одяг. Коли я заощадив десять франків завдяки цим жертвам, я біг до книгарні".

Але мені довелося забігти аж на край свого юнацького світу, щоб зрозуміти, як мало книжок розповідає про стан людини. Пам’ятаю вечір під час кампанії в Італії, коли ми побачили собаку, яка вила біля трупа свого господаря та лизала його мертве обличчя. "Ніколи на жодному полі бою ніщо не справляло на мене такого враження. Я був шокований. Цього чоловіка, подумав я, покинули всі, крім собаки, який урок дає людям природа!". Homo sapiens вважається найдосконалішим із створінь, хоча єдиною його перевагою є талант писати, брехати й розповідати анекдоти; Мені не довелося чекати, поки Дарвін це зрозуміє. "Помітивши під час полювання, наскільки нутрощі тварини схожі на людські, я зрозумів, що людина — це лише більш розвинений організм у ланцюзі, першою ланкою якого є рослина". Можливо, ці нижчі створіння, цей пес, що плаче над людським трупом, ближчі до серця Творця, ніж людина. Людина – це тільки звучить гордо.

І мені знадобилося стати володарем половини світу, щоб це повністю зрозуміти. З того моменту, як я створив імперію, я був засуджений до імператорського двору та імператорського персоналу, двох груп дурнів, глухих до будь-якого вищого послання та зайнятих метушнею навколо своїх гаманців, заради яких вони готові на будь-яку підлість. Тоді я зрозумів різницю між самотністю та осамітненням.

Я захищав від них власну суть: у найбільших натовпах я будував у собі острів, коли відчував потребу подумати чи обговорити щось дуже важливе. Де Сеґюр назвав це моєю "глибокою задумливістю", Бур’єн — "летаргічним сном", а мій дворецький Констан — "летаргічною задумливістю":

"Він не помічав появи людей, яких викликав до себе; він дивився на них і ніби не бачив їх, іноді проходило більше півгодини, перш ніж він заговорив з новоприбулим. Прокинувшись із заціпеніння, він про щось питав, але відповіді, здавалося, зовсім не слухав. Ніщо не могло перервати цю летаргічну задумливість".

- Меневаль!

- Так, ваша величність?..

- Розкажи мені ще раз, як це було?... Тож ти нахилився, а тоді він...

Ще одне свідчення залишив генерал Тібо, описуючи сцену, що сталася в Комп'єні:

"Пройшовши на середину вітальні, імператор раптом зупинився, схрестив руки на грудях і втупився в точку на підлозі приблизно в шести кроках від нього й нерухомо застиг. Усі — оточення, вищі полководці й міністри, посли іноземних держав, королі й правлячі князі — зупинилися біля нього, оточили його широким колом і завмерли в глибокій тиші, не сміючи навіть глянути один на одного. Так минуло п'ять хвилин, шість, вісім... Нарешті маршал Массена, переможець Суворова, стоячи в першому ряду, підійшов до імператора і щось прошепотів. Ледве він це зробив, як імператор, все ще не підводячи очей, продекламував громовим голосом: "А панові що до того?". Наляканий патріарх військової слави шанобливо відступив, а Наполеон залишився нерухомим. Потім, наче прокинувшись від сну, підняв голову, опустив схрещені руки, озирнувся на всіх пильно і, не кажучи ні слова, повернувся до ігрової кімнати. Я бачу це