Несвятий революціонер - Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер

                                                                                               Артур Конграйт

3. Сьома ранку. Я , Артур Конграйт, прокинувся із думками, що ця справа сьогодні закінчиться. Ніколи не переслідувало мене хвилювання, як сьогодні. Перебуваючи у ванній кімнаті, я поглянув на місце вчорашнього удару. Там дійсно була гігантська гематома, яка ж сильно боліла.

- Міцний п’янчуга накинувся вчора, мабуть, чемпіон по кулачних боях, такий важкий у нього удар.

Прийнявши ванну і розслабившись під кип’ятком, я вийшов із ванної кімнати, одягнув свою стару темно-синю куртку з віддаленим коміром. Особисто під ним були вишиті жовтою ниткою мої ініціали: «Арті Конграйт». Зробив я це для того, якщо мій труп знайдуть під час якоїсь справи, то легко опізнали. Під курткою у мене була чорна сорочка, лише я носив її чорною, у той час як будь-який мій конкурент чи колега носили її білою. І не забув у той день про свої щасливі чорні брюки, які я завжди одягаю, коли відчуваю, що справа наближається до завершення. Чорні чоботи також доповнювали мій стиль на той день. Спустившись у кухню, я поснідав філе міньйон з картоплею та овочами і кленовим сиропом на льоду. Клянусь тим самим Богом, я буду приїжджати у цей готель частіше, лише щоб знову скуштувати страви з цього місця.

За вікном вже була дев’ята година ранку. Я сидів біля входу в готель і видивлявся на машини, які стояли біля нього. Моя вдача мене вдруге підводила чи навпаки рятувала, тому що кучерів ніде не було.

-Це місце користується великою популярністю, якщо сюди приїжджають заможні люди. З часом і я буду у списку найбагатших людей та найкращих детективів. – зі сміхом та долею сарказму промовив я.  Бо зі своєю зарплатнею машину я зміг би купити через років десять.

Зібравшись з думками я попрямував до маєтку Віктора, дорога була не близькою. «Можливо, коли буде все більше машин випускатись, тоді хтось зможе придумати спосіб перевезення людей на автомобілях за платню», - тихо промовив собі під ніс.  

Наблизившись до маєтку, я відчув крижаний холод на плечі, неначе привид когось із сім’ї Бранц поклав мені руку. Я здивувався, але великого значення цьому не дав. Хоча зараз, пишучи щоденник, у вагоні поїзда, я розумію, що то була долоня Білі, як знак того, що або помру я, або помре Віктор.

Пів дванадцятого. Голови сім’ї сьогодні у садку не було, але я побачив вогонь світла у будинку Дема. Там знаходився Віктор. Я не міг стверджувати точно, що він був, можливо, якийсь безхатько вирішив нажитися та й викрасти добра, але щось у моєму розумі підказувало мені, що це шанс зайти у підвал.

Я у домі Віктора. Тиша. Абсолютний спокій з негативною атмосферою, таке відчуття, що саме зараз я перебуваю на цвинтарі, аж ніяк не у розкішному будинку. Моїм очам зійшла картина: побиті усі вази з квітами та сліди сокири на стінах. Крок за кроком, секундою за секундою, я наближався до підвалу. Віктора ніде не було.

За чверть дванадцята. Я заходжу у підвал, сходинок було, неначе як у якомусь маяку. За кожною пройденою сходинкою я розумів, що зараз наблизиться кінець: мій чи Віктора, цього я, на жаль, тоді не знав. Мене, як мама обіймає сина, обійняв страх, я відчував, що підхожу до чогось потворного, що простій людині й не бачилось. Остання сходинка.

-Господи Боже, ГОСПОДИ БОЖЕ. – у той момент я готовий був повірити у всіх богів на планеті. Страх, паніка, ненависть, все стерлось в єдину суміш.

Дем, там лежав бідний Лімерман, в оточенні трупів тваринок, яких катував Білі. Його лице завмерло у гримасі жаху. Перерубані пальці, слід від удари сокири в ділянці плеча та від кулі, що так швидко та мітко була випущена йому у куприк. Це повністю паралізувало його. Одноногий Дем повністю втратив здатність ходити. Віктор волочив його аж у підвал, де безжалісно катував, відрубувавши пальці щовечора, поки не убив бідолаху ударом сокири по плечі. Лише сторож міг знати, що сталося того вечора. Схоже за все Віктор, зрозумівши, що я викрию цю справу, почав шукати записник Лімермана, але нічого так і не знайшов. На стіні, на гаках та забитих гвоздях, висіли повністю обдерті кролі, шкури на них не було. У деяких були відрубані лапи, у деяких вуха, а у інших голова. Білі катував їх, а Віктор все знав. Він покривав сина та прощав усі його гріхи, хоч ненавидів хлопця до глибини душі.

У той момент я чув як хтось спускався по сходинах:

-Ти клятий козел, Артуре, я просив, я попереджав тебе не спускатися туди. – голос ставав дедалі ближче і ближче. – Я не хотів цього всього, розумієш, псяча мордо, не хотів. Клятий Білі кинувся на мене з ножем, коли я повернувся до хати після рубки дров. Я всадив йому сокиру прямо в голову, Артуре.  «Ха-ха-ха», розумієш, прямо в його тупу макітру. – Cповнений ярості і жорстокості голос майже представ переді мною, ще декілька сходинок і я побачу його. - Аурелія просто попала під руку, я б ніколи не вбив би свою пташечку, вона не заслуговувала того. А Дема я катував, я хотів виплескувати весь свій гнів, шкода, що Білі так швидко вмер, його б чекала така ж сама доля.

Віктор з’явився перед моїми очима, але чи можна ту істоту було назвати Вікторем? З заточеними зубами, із поглядом дикого звіра, який зараз відкусить тобі голову. Я ніколи не забуду ті очі, вони ще декілька днів мені снилися після: безживні, червоні, у яких не було страху, у відображеннях таких зіниць була тільки жертва. Звір вийшов на полювання.

Віктор, все наближався і наближався, волочивши сокиру по полу. Я перечепившись об ногу Лімермана впав і закам’янів від страху.

-Артуре, скажи, чи я людина? – з посмішкою сказав Віктор

Я не міг сказати ні слова, страх відірвав мого язика.

-ЧИ Я ЛЮДИНА, АРТУРЕ? – замахнувшись сокирою, закричав Віктор.

Постріл. Тиша. Тіло Бранца впало прямо на мене, його кров я ще довго змивав на своїй куртці після того дня.

До мене підійшов Ганс Брудді:

-Арті… Я не знаю, що сказати, ще б секунда і ти приєднався до ікон усіх святих слідчих. – перебуваючи у значному шоці, пожартував поліцейський