Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

І знову бачу на могилі Немов пророк, кобзар устав І руки зніс, вже не безсилі, І рідний степ він привітав: «Вмирай, корись! Часи минули. І час новітній настає. Про що старі вовік не чули, — То революція дає. Лилася морем кров червона Тобою, степ, від давніх літ. „Нового діждемось закона“, Зачервоніє волі квіт. Спаде невільництва прокляття, Все, що пригнічувало нас, І опанують люди-браття Тебе, о степ, на вічний час. І паротяги й пароплави Помчаться полем і Дніпром, І борозни нової слави Проорють, щедрії добром. Обійме всіх одна родина, Як сонце, стане все ясне І лиш, як пісня лебедина, Як згадка, може, та єдина, Мій сум в нащадках знов зрине. О степ! співав тебе й любив я, Любив я людськість, світ увесь. І може, співом заробив я Зітхання щиреє чиєсь». Замовкнув, зникнув у тумані Кобзар – пророк, і степ мовчить, І виступа, мов на екрані, Нова знов історична мить. 15 Крок чугунний Царя-Капітала Я почув тут раптово і вздрів, Наче фата-моргана повстала, Місто, фабрики, дим з димарів. Там на обрії дивно замріло, І відтіль, мов шляхи простяглись В степ, сюди, – (залізниці то діло) Телеграфні стовпи піднеслись. Степ звужається. Шляхи – гадюки Дусять, давлять; рілля вироста, Бродить серп і коса через луки, Гупа молот, людняться міста… Крок чавунний ступа без упину,