Олена Домова - Тілоохоронець Горгони, Олена Домова

Макс кинув оком на Юлю, йому не хотілося зараз лишати її саму, але вона на слова Рити лише покивала:

- Так. Ви їдьте. Я сама тут впораюсь.

- Впевнена? - серйозно спитав чоловік.

- Цілком, - похмуро відповіла пані Середа.

Він закотив очі, мовчки лаючи її бісів характер "я все зроблю сама", й вийшов на вулицю.

- Нащо ти так? - стривожені спитала висока білявка, за що отримала здивований погляд у відповідь. - Він нормальний хлопець. І що найголовніше: ти перша на моїй пам'яті, над ким він так труситься.

- А що я такого сказала? - розгубилася Юля від такої характеристики.

- Трясця, Юлько, а кажуть, що я анітрохи не жіночна. Отже, як щодо того, щоб влаштувати посиденьки, коли я розберуся з машиною? Треба ж обнови обмити.

Юля не хотіла посиденьки. Й причин для цього було декілька, й серед них найнезначнішими були замкненість та небажання пускати когось на свою територію. Вона не хотіла обговорювати себе, Максима і свої взаємини з ним. Це... лякало.

Проте відмовити не встигла. Чи то Маргарита втомилася чекати, чи то відчула, що нова подружка зараз відмовить.

- Гаразд, - закарбувала вона. - Близько шостої я у тебе з вином. З тебе - закуска.

Й не даючи брюнетці отямитися, вийшла з лікарні.

Невдовзі до зали увірвався Геннадій Анатолійович, розгублено роззирнувся, але судячи з погляду, нічого не бачив перед собою. Пані Середа підійшла до нього сама, привернула увагу й повідомила, що з його дружиною все гаразд. Потім відвела до віконця чергувальниці, пояснила пані за склом, куди хоче прорватися чоловік у напівпритомному стані.

За кілька хвилин, коли Гена трохи відхекався й більше став схожий на себе звичайного, вискочила молоденька медсестричка, одягла майбутнього татуся в бахіли та накидку й потягла, вигукуючи, що роди вже почалися, а його хтозна де носить.

Юля лише посміхнулася цій метушні. Ще раз огледіла залу й небагаточисельних відвідувачів, які невідомо на що чекали на білосніжних канапках. Стало так сумно, що в грудях закололо.

Вода не хотіла дітей, коли була заміжня. Виправдання - робота, багато роботи. Й лише після розлучення трохи засумувала. Залишившись абсолютно самотньою в квартирі, Юля часто згадувала свою першу наставницю, яка виховувала доньку сама. Вона казала, що чоловіки приходять і йдуть, а дитина вона завжди з тобою. Але пізніше вже знайома відмовка - робота - не давала сприймати меланхолію серйозно.

З часом все забулося, життя врівноважилося. Наче вже й не потрібен ніхто.

Проте саме зараз клубок в горлі ріс без жодних вагомих причин і ніяк не виходило його проковтнути. Адже вона - нормальна жінка, без проблем зі здоров'ям та матеріальних труднощів. То чому втрачає дорогоцінні роки, які дарувала їй природа, замість того, щоб створити для себе грудочку щастя?

Немає належного чоловіка? Страшно пов'язувати себе з кимось так міцно? Так, це вагомі виправдання... А ще робота...

Намагаючись придушити емоції, що раз-у-раз проривалися назовні, пані Середа викликала таксі, приїхала додому й зайшла до квартири. Тільки тут вона змогла відпустити себе.

Останні два дні наче вивернули душу на виворіт. Вона закохалася. Дізналася що у неї вже давним-давно є найщиріша подруга й завела нову. Захотіла дитину. А ще, напевне, вперше в житті ось у цю конкретну мить навіть не уявляла, що їй треба робити. Хотілося просто плисти за течією.

- Боже, Юлю, - пробурмотіла сама до себе. - Ти ж доросла жінка, вже майже зріла. Що коїться в твоїй голові, що ти наче підліток рюмсаєш в передпокої?

Вона відкинула волосся з обличчя, встала на ноги й поглянула у дзеркало. Як і очікувалося, Юля у дзеркалі не радувала.

- І за що він у тебе закохався? - прошипіла до відображення й прослідкувала, як його очі стали нещасними, а по щоці потекла самотня сльоза. - І я не знаю, - відвела погляд і втомлено підняла з підлоги сумку.

Дістала телефон, який не витримав так довго без підзарядки й вимкнувся. Побігла у спальню, треба хоч трохи його зарядити, щоб подзвонити Миколі. Зараз вона готова була розірвати стосунки навіть телефоном, але повсякчас відсмикувала себе, притримуючись якогось тільки їй зрозумілого кодексу честі.

Поклала телефон на тумбочку, а сама залізла на ліжко й лежачи спостерігала, як блимає батарейка на дисплеї, аж поки екран не згас. "Ще трохи, хоча б п'ять хвилин".

Квартира занурилася в цілковиту тишу. Таку, що навіть цокання годинника у вітальні було чути так, наче він поруч.

Здається, Юля забулася. Як лезо невагому тканину прорізав тишу дзвінок. Юля злякано скочила на ноги, невже Маргарита так швидко закінчила справи зі своєю машиною? А у неї ще нічого не готове!

Підскочила до трюмо, підтерла заплакані очі міцеляркою, щоб прибрати залишки туші, та побігла до дверей, й, не дивлячись у вічко, відчинила їх.
 

На порозі стояв Микола, в руках він тримав букет, огорнутий флористичним папером. Ледь глянувши на жіноче обличчя, він занепокоєно кинувся до неї:

- Що трапилось?