Регіна Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

У кожного з нас є історія про «поганого боса». Колись у мене був керівник, який змусив одну співробітницю працювати в комірчині, бо вона, бачте, повільно працювала. Він заборонив нам із нею розмовляти. Це було принизливо для всіх нас. Бідолашна жінка робила все можливе, щоб упоратися з роботою.

Коли я тільки починала працювати журналістом в одній газеті, ми дізналися, що наш конкурент написав про те, що нашу газету продають. Ми втратили довіру до власника нашої газети, коли дізналися, що він не довіряє нам. Він зібрав увесь колектив у редакції новин і сказав усім присутнім журналістам: «Не потрібно вірити всьому, про що читаєш у газетах». Чудово. Ми, репортери, працювали у виданні, власник якого не довіряє репортерам.

Деякі боси полюбляють «мікроменеджмент» — звертають увагу на всі деталі. З такими керівниками я не можу працювати продуктивно. Коли я бачу, як вони до мене підходять, мені хочеться вистрибнути з власної шкіри. Під час кожної розмови я відчуваю, що починаю задихатись, і мені хочеться закричати: «Дайте мені спокій, щоб я могла зробити свою роботу!»

Деякі керівники полюбляють коригувати твою роботу ще до того, як ти її закінчиш. В одній редакції новин редакторка читала все, про що я писала, буквально стоячи в мене за спиною. Я набрала статтю на своєму робочому місці, а потім надіслала їй кінцевий варіант. Вона ж у відповідь прокоментувала попередні версії статті — ті, які я вже встигла видалити. З’ясувалося, що редакторка могла бачити те, про що я пишу, з власного комп’ютера, а я про це навіть не знала. У мене склалося враження, що за мною спостерігає «Великий Брат».

Один редактор отримував неабияке задоволення від того, що знищував усі мої найпоетичніші рядки. Він отримав прізвисько «Капітан Закреслення». Цей чоловік починав редагувати твою статтю, не дочитавши її до кінця. Разючий контраст з одним із найкращих редакторів у моєму житті — Стюартом Ворнером! Той створив абсолютно нову модель того, яким має бути редактор і керівник. Коли я здавала йому статтю, він читав її, потім робив кілька зауважень, уставав з місця і пропонував мені посидіти в його кріслі. Ми вносили зміни разом, але я робила це власноруч. Абсолютно протилежний підхід! Завдяки його делікатності будь-яка стаття ставала кращою.

Мені знадобилося чимало часу, щоб повірити в те, що я можу довіряти своєму керівникові. Але й зі мною було не так легко працювати. Колись над моїм робочим столом висіла наклейка зі словами: «СУМНІВАЙСЯ В АВТОРИТЕТАХ». Так я й робила.

Протягом досить тривалого часу я терпіти не могла авторитетів. Кожен керівник перетворювався на батька, якому я не могла догодити, а догодити моєму батькові було непросто. Що б я не робила, поки дорослішала, — це завжди було не досить добре, і він пояснював це за допомогою паска або своєї люті. Його крик і досі звучить у моїх вухах: «Та що з тобою таке? Чому ти нічого не можеш зробити як слід?» Гадаю, в дитинстві він постійно чув ці слова від свого батька. Кажуть, що коли знаєш, як зробити краще, то й робиш краще. Мій батько просто не знав, яким це «краще» має бути.

Якщо ти не вирішив проблему з авторитетом твого батька чи матері, кожен керівник перетворюватиметься на неприємного «батька», якому неможливо догодити. Одного разу в моєї колеги почалися проблеми з нашим босом. Жінка поскаржилася репортерові, який сидів поряд, що не може йому догодити. Той засміявся й відповів: «Татусь просто тебе не любить. Не переймайся».

Мені знадобилося чимало часу, щоб усвідомити: мої керівники не мають на меті мене покарати. І досі, коли бос питає: «У вас є хвилинка?» — моє серце починає калатати, і я боюся найгіршого. Що я зробила неправильно? Як мене покарають?

Навіть якщо так і стається, це аж ніяк не покращує ситуацію. Одного разу, багато років тому, редактор викликав мене до себе. Перш ніж увійти до його кабінету, я зупинилась, помолилась і нагадала собі, що привід може бути радісним, наприклад підвищення зарплати. Але ж ні. Хтось написав гидкий лист із приводу моєї роботи, і редактор покликав мене, щоб повідомити про те, що опублікує його. Він не мав наміру боротися за мене, не стояв за мене горою. Коли я вийшла з кабінету, то відчула себе геть побитою — до синців, — як у дитинстві.

Коли я пішла з «Beacon Journal», щоб працювати колумністкою в «Plain Dealer», я вирішила почати все спочатку. Була переконана, що це буде легко. Я вже працювала колумністкою, вміла писати, здавала роботу вчасно, у мене були національні журналістські нагороди. Тоді чому за тиждень до виходу на роботу мене охопила така паніка? У цьому не було жодного сенсу. Я робитиму те саме, тільки з іншими людьми.

Зрозуміла! Чи зможу я догодити своєму новому керівникові? Це питання натиснуло на мою «дитячу кнопку» — страх, що батько не оцінить моїх старань. А тоді один мій друг із реабілітації поділився зі мною цитатою з «Великої книги» Товариства анонімних алкоголіків. Це дозволило по-новому поглянути на те, хто насправді є начальником. У цьому уривку описано «третій крок» анонімних алкоголіків:

Ми вирішили віддати нашу волю й життя в руки Бога, як ми Його зрозуміли…

Вирішили, що віднині в драмі життя нашим Режисером буде Бог. Він наш Директор, ми ж — Його працівники. Він Батько, ми — діти… Коли ми щиро обираємо таку позицію, наше життя сповнюється прекрасними подіями. У нас є новий Роботодавець. Він усемогутній, а тому забезпечує нас усім необхідним, якщо ми тримаємося ближче до Нього й гарно виконуємо роботу, яку Він нам дає.

У книзі є навіть молитва, яка має супроводжувати цей крок. Я часто її використовую, особливо коли йдеться про робочі моменти. Ось кілька рядків, які зазвичай спрямовують мене в потрібному напрямку: «Боже, я доручаю себе Тобі, щоб Ти будував із моєю допомогою і діяв із моєю допомогою, якщо на те буде воля Твоя. Звільни мене від тенет мого „я“, щоб я могла втілювати в життя Твою волю».

Коли я «капітулюю», мені вже нема чого боятися. Завдяки тому, що тепер я все бачу по-новому, у мене є лише один керівник — Бог, який любить мене і хоче для мене найкращого.

Щодня я консультуюся з Ним з приводу моїх завдань, інструкцій, моєї ідеальної мети. Розуміння не приходить до мене, мов удар молотком чи ураган.