Черкащенко Дарія - Вітер., Черкащенко Дарія

- Бідолаха, - щиро поспівчував я. - І як він міг усе це спокійно зносити?

- Сам дивувався, - розділив моє обурення хлопець. - Я не раз говорив із Семом, мовляв, не терпи, чини опір. Будь уважнішим. Кілька разів навіть вийшло попередити його про підготовку підлості. Але все це безглуздо, у Сема такий характер, він вважає за краще терпіти, ніж боротися. Ти інший, але мені здається це ще небезпечніше, адже четвірка жартівників це теж розуміє.

На короткий час настало мовчання, під час якого ми обидва дивилися у вікно. Потім Торен запропонував:

- Може, підемо в кімнату?

- Ні, я замком хочу побродити. Адже це можна?

- Так, - хлопець кивнув. - Замком і його територією ми можемо вільно гуляти, коли нічим не зайняті. Тільки перед тренуванням ми особливо не розбрідаємося, бо Тайлор, коли готовий почати урок, посилає за ними слугу. А хто не почув запрошення, то це вже його проблеми. І досить великі! Ти вже знаєш, як учитель не любить запізнень.

- Знаю, не хвилюйся. Я не довго. Досліджу пару поверхів і сам прийду до тренувального поля, почекаю вже там.

- Тоді приємного дослідження.

- Дякую.

Весь замок вабив своїми загадками та незвіданими куточками. Але в мене було не так уже й багато часу, тому я пішов одразу нагору, туди, де ще не ступала моя нога. П'ятий поверх здався набагато меншим, ніж наш. Тут була всього одна замкнена кімната і невеликий коридорчик, але вже без вікон або балкона. Схоже, що тут ніхто не живе, але чистоту підтримували старанні слуги. Поверхом вище простору виявилося ще менше. Без усякого оздоблення і килимів невелика кімната, у центрі якої починалися металеві гвинтові сходи. Не зволікаючи, я підскочив до них і почав дертися вгору. У міру того як я підіймався, стіни навколо ставали дедалі ближчими, звужуючись з усіх боків. Я дерся на саму вершину вежі, якраз на ту єдину, що гострим шпилем височіла на кручі.  Від однієї тільки думки про те, який вид мені може відкритися наприкінці шляху, у мене захопило дух, і я додав ходу. Щоправда, підйом гвинтовими сходами був завданням не з легких.

Останній десяток сходинок я долав навкарачки, активно допомагаючи собі руками. Важко дихав, відкривши рота, залишилося язик висунути й буду точнісінько, як та собака, що за ласою кісточкою женеться. На щастя, сходи, нарешті, закінчилися, упершись у відкидний металевий люк. Я з жахом подумав, що він може бути замкненим і всі мої зусилля підуть нанівець. Затамувавши подих, я трохи присів для зручності, уперся руками, натиснув вирівнюючись, і кришка піддалася.

- Відкрито! - полегшено видихнув я, і поспішив вибратися у відкритий хід.

В обличчя тут же дмухнуло холодним вітром і бризнуло дощовими краплями, але я тільки заплющив очі від блаженства, згадуючи польоти на великій висоті. Вдихнув свіжість морського повітря і розплющив очі. Верхній майданчик був круглим, із загостреним дахом, який підтримували чотири масивні кам'яні колони. Але що найдивовижніше і найдивніше, тут були відсутні будь-які поруччя. Я повністю виліз із люка, обережно прикривши його за собою. Звісно, я сумнівався, що хтось може помітити дірку наприкінці довжелезних сходів, але зробив це на всяк випадок. Поспішив до самого краю і, звісивши ноги донизу я сів на холодну і вологу кам'яну підлогу. Мені відкрився неймовірний краєвид.

Далеко внизу шуміло море, зараз таке ж похмуре й темне, як небо. Високі хвилі билися об скелі й кам'яний причал, біля якого я розгледів той самий кораблик, на якому мене сюди привезли. Він був зі спущеними вітрилами та самотньо хитався на воді. З такої висоти судно здавалося таким крихітним, немов іграшкове.

Я піднявся і перейшов на інший бік. Тут уже, за високим муром навколо замку виднівся темний ліс. А ось що знаходилося за ним, поки що розгледіти не вдавалося. Зате я зміг помітити, що замок все ж охороняють. По стіні ходили вартові, а біля самих воріт була прибудова, де вони, найімовірніше, відпочивали. Ліворуч від гори, на якій знаходився цей замок, внизу, біля самого моря виднілося портове містечко. Напевно це і є володіння лорда. 

Як би здорово було зараз, просто звідси, притиснувши крила до тіла, стрілою впасти вниз. І вже біля самої землі зловити потік вітру і знову злетіти в небеса. Від цих мрій занило в грудях і пробігло тремтіння по всьому тілу. Я подумки лаявся на браслети, міцно стиснувши один із них долонею.

Як же вони мені набридли! Хочу свободи! Хочу літати!

- Небо, я сумую за тобою, - прошепотів я, піднімаючи очі до сірих хмар і підставляючи обличчя під холодні краплі дощу, змішавши їх із рідкісними сльозинками, що викотилися з очей.

Які б важкі думки мене тут не відвідували, все одно це шикарне місце. Невелика втіха, яку я можу отримати за таких умов. Шкода, що довго посидіти не вийде і найближчими вечорами теж не буде часу зазирнути сюди.

"Але ж додаткові уроки не вічні!" - підбадьорив себе я.

Ще раз окинувши округу поглядом, я вирішив, що час йти на тренування. Підйом зайняв багато часу, а попереду ще й спуск.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно