Курт Воннегут - Колиска для кішки

виднілась кришка люка, що вела до підземелля. Під небом, що кишіло зміями, серед лілового мерехтіння смерчів, які роззявили свої пащі, готуючись нас проковтнути, я підняв ту кришку.

Хід до підземелля, вузький, мов кишка, був облаштований залізними скобами. Я закрив за собою люк, і ми полізли вниз по цих скобах.

На дні ми знайшли державну таємницю «Папи» Монсано. Тут для нього влаштували затишне бомбосховище. З вентиляційною шахтою та велосипедним механізмом, що приводив у дію вентилятор. З баком, умурованим у стіну, наповненим водою. Вода була прісна, мокра, не спаплюжена льодом-дев’ять. А ще там були хімічний туалет, короткохвильовий радіоприймач, каталог фірми Сіарса-Роубука[22] і ящики з делікатесами та напоями. Крім того, я знайшов свічки, переплетені журнали «Нешнал Джіоґефік» за двадцять років… і повний набір «Книг Боконона».

А ще там стояли два ліжка.

Я запалив свічку. Відкрив банку курячого супу з овочами, поставив на портативну газову плитку. Налив антильського рому в два келихи.

Мона присіла на одне ліжко. Я сів на друге.

— Зараз я скажу тобі щось, що раніше багато чоловіків казали жінкам, — попередив я дівчину. — Проте ще ніколи ці слова не були настільки правдивими.

— Що?

Я розкинув руки:

— Ми тут самі!

118 Залізна діва та підземелля

Шоста книга Боконона присвячена болю, зокрема тортурам, що їх одні люди завдають іншим. «Якщо мене колись стратять на гаку, — попереджає нас Боконон, — це видовище буде абсолютно людяним». Далі він розповідає про дибу, залізну діву, про veglia — тортури безсонням, та про кам’яний мішок.

Це все лише для того, щоб ви більше ридали

І забули самотність, коли б умирали.

Саме це відбулося з Моною та мною в надрах нашої скелі. Принаймні ми могли думати. І якось я додумався до того, що побутові зручності підземелля аж ніяк не допомагають позбавитись відчуття покинутості.

Протягом першої доби нашого перебування під землею смерчі налітали на кришку люка що кілька хвилин. Кожного разу тиск у нашому сховищі зненацька падав, у вухах дзвеніло, голова йшла обертом.

Щодо радіо, то воно хрипіло, свистіло від статичних струмів, та й усе. По всьому діапазону коротких хвиль — жодного слівця, жодного телеграфного коду я не чув. Якщо живі люди деінде ще існували, вони не передавали по радіо. І досі не передають.

Ось що спало мені на думку: смерчі, що розсіяли повсюди отруйні блакитно-білі частки льоду-дев’ять, знесли всіх, зруйнували дощенту все, що знаходилось на поверхні. А ті, кому пощастило залишитись живим, невдовзі помруть від спраги, голоду, божевільного збудження… або апатії.

Я заходився читати «Книги Боконона», бо все ще не досить глибоко ознайомився з ними й уважав, що знайду в них якусь духовну втіху. Я швидко проминув попередження на титульній сторінці Першої книги:

«Не будь дурнем! Негайно кинь цю книгу! У ній суцільна фома!»

Фома, зрозуміло, — це неправда.

Потім я прочитав:

«Спочатку Бог у своїй космічній самотності створив Землю і став дивитися на неї.

І сказав Бог: “Треба створити живі істоти з глини, щоб глина могла побачити, що Ми створили”. І створив Бог усіх живих істот, що нині є в світі. І однією з них була людина. Тільки ця частка глини була спроможна говорити. Бог схилився до людини-глини, аж ось вона сіла, роздивилась навкруги та заговорила. Чоловік підморгнув і ввічливо спитав:

— З якою метою все це створено?

— А що, усе мусить мати мету? — спитав Бог.

— Звісно, так, — сказав чоловік.

— Тоді сам розмірковуй та шукай цю мету, — сказав Бог і пішов собі».

Мені все це здалось дурницею.

«Авжеж, це дурниці!» — пише Боконон.

Тоді я звернувся до моєї божественної Мони, бо вона володіла такими таємницями, що дарували справжню, глибоку втіху. Спостерігаючи за нею через прохід, що розділяв наші ліжка, я встиг науявляти собі, що в її чудових очах криються таємниці, давні, мов праматір Єва.

Не буду детально описувати не дуже приємний любовний епізод, що після цього стався. Досить сказати, що я одночасно і нападав, і захищався.

Дівчину не цікавило продовження роду людського: їй була огидна навіть думка про це. Наша боротьба ще тривала, а вже не тільки їй, а й мені самому здалось, ніби це я щойно винайшов цей безглуздий процес виготовлення нової людської істоти, що вимагає борсання, бурчання та потіння.

Потім я повернувся до свого ліжка і, скрегочучи зубами, подумав, що Мона насправді досі не мала уявлення про те, для чого служить фізична любов. Аж тут вона сказала мені лагідно, без образи:

— Заводити зараз дитинку було б дуже сумно. Як на твій погляд?

— Так, — похмуро згодився я.

— Може, ти цього не знав, але саме в цей спосіб роблять діток.

119 Мона дякує мені

«Сьогодні я буду болгарським Міністром освіти, — пише Боконон, — а завтра Оленою Троянською». Що він мав на увазі, ясно як Божий день: кожен з нас має бути самим чи самою собою. Саме про це я переважно міркував, сидячи в кам’яному мішку, за допомогою «Книг Боконона».

Боконон запросив мене проспівати разом з ним:

Ми робимо, ми робимо,

ми дурно, дурно робимо,

Що мусимо, що мусимо,

що гидко-бридко мусимо;

Ми робимо, ми мусимо,

Аж доки геть не луснемо,

Доки усі не луснемо…

Я склав мелодію до цих слів і тихенько насвистував її, коли крутив колеса велосипеда, що обертали вентилятор, який постачав нам повітря, добре старе повітря.

— Людина вдихає кисень, а видихає двоокис вуглецю, — повідомив я Моні.

— Як це?

— Наука.

— Ага…

— Це одна з таємниць життя, яку людству довго не вдавалось розкрити: одні живі істоти вдихають те, що інші видихають.

— Я цього не знала.

— Тепер знаєш.

— Спасибі тобі.

— Нема за що.

Накрутивши на велосипеді вдосталь чистого та свіжого повітря, я зліз із