Інна Земець - Чужий і найрідніший, Інна Земець

- Лесик, він у надійних руках, все має бути добре. Головне, що живий. Скоро все дізнаємось, тримайся, - заспокоював мене Тарас поки сам ті мої кляті гудзики застібав. – Потім до Войцеха звернусь, не тут, так у Польщі приведемо його до ладу, сумнівів навіть не маю.

Доїхали швидко, серце калатало як шалене, тиснуло на ребра обручем. Зібратися так і не вдалося – Тарас вів за руку, як те маля. Завернув мене до палати за плечі притримуючи та проштовхнув у двері. Спить наш велетень на ліжку геть весь обштриканий трубками, зарослий як дикун, в бинтах, крапельниця в руці, нога вся в спицях, монітор щось пищить. Усадив мене не стільця, а сам тихо промовив: «Сиди тут, я до колег зазирну». Перші кілька хвилин просто вклякла і не ворушилась, потім несміливо стільця підсунула. Права рука наче ціла, обережно долонею його  пальці накрила. Теплий, сильний, такий чудовий! Вполювало таки тебе наше спільне бісове плем’я… Живи, Русік, тільки живи! Не знаю скільки часу поруч провела, та раптом почула хрипке:

- Привіт, мала! Оце нарешті гість приємний! А то хто не зайде – шось в мене пхає, - очі каламутні, посмішка ледь жевріє.

- Русік, розриваюсь між «Боже, яке щастя» і «Що ж це за капець?!».

Прочиняються двері, Тарас заходить.

- О, і ти тут! То шо, - на мене очі скошує, - Пубертат таки перескочили?

Тарас на нього з подивом дивиться, а я сміюся і руку міцнише стискаю.

- Подорослішали, як передрікав. Та коли казав, що приїдеш і перевіриш, сподівалась у інший спосіб це організуєш.

- Якби хто моєї думки спитав – теж інакше зробив би, та бачиш – само по собі все сталося.

Язиком трохи «в’яжучи» коротко переповів, як сюди потрапив. Говорив довго, трохи плутано. Ми не перебивали, уважно слухали. Тарас поруч мене на край ліжка Русланового всівся, а я так і сиділа на стільці у його руку міцно вчепившись. Бачу, що сон знов у обійми бере – час дати йому відпочинок.

- Русік, відпочивай, не чини спротив Морфею. Ми завтра до тебе приїдемо. Так? – дивлюсь на Тараса.

- Звісно. Настанови щодо харчування знаю, та поки нема тебе чим потішити друже. Щось там про пубертат балакав, а сам будеш як малюк харчуватись.

- Пюрешки, киселики, бульони?

- Саме так, - усміхається йому Тарас.

- Приїхав нарешті в столицю, ресторацій як грибів по дощу,  а смачного кусня м’яса так і не дадуть.

- Щойно дозволять – принесу, - обіцяю я. – А тепер відпочивай.

- І хотів би сперечатись, а не вийде. Не знаю який тут котейль мені у вену наливають, але штука гарна – раджу спробувати.

Ледь договорив і вирубився. Ще хвилину поруч побули і пішли назад до автівки. Тарас тримав мене за руку і щохвилини у вічі заглядав.

- Лесик, все має бути добре, він у надійних руках, найстрашніше позаду.

- Дай трохи деталей, Тарасе, бо в уяві все препаскудно намалювала.

Та й реальність не так шоб дуже радісна. Трохи кишківника вирізали, опіки на руці не катастрофічні, а от нога – ще під питанням. Поки зібрали кістку по частинах,  та найголовніше буде коли до відновлювлення нервових закінчень дійдуть. Бога гріх гнівити, бо життя йому врятував, але ж так боляче на цього красеня кремезного на лікарняному ліжку дивитися. Сам часто каже – не дочекаються тварюки, так швидко він від них не відчепиться, ще трохи – і повернеться добивати. Та вся та бравада просто від страху рятує. Як і злість на тих хто поруч. Тарасові на мозок крапає, гарчить, дістає його з будь якого приводу. До мене поблажливіший – лише канючить трохи час від часу.

- Коли м’яса вже принесеш? Харчуюся як новонароджений!

- І ниєш так само!

Лежати йому ще довго, тож терпіння набираємось  - то марафон, а не спринт, ще довгенько терпіти мусимо. Та ніхто з нас не жаліється. Хоч би як Тарас у відповідь йому гарчав, а знає – не дарма побратим Руслана саме йому телефонував. Тарас йому найближча у світі людина. От так ми з Тарасом в одну мить на родину з дитиною перетворились. Живемо собі разом в моїй квартирі та щодня до малюка велетенського розміру ходимо. За кілька тижнів Русік трохи скинув оберти, вибачився, розчулив мене ледь не до сліз своєю подякою щирою. Бачу, що потроху стає на себе схожий. Навіть жартувати почав, щоправда, не дуже смішно.

- За кінцівку мою не турбуйся. Я чорнявий, бороду відростив. Дадуть мені дерев’яну ногу, я собі папугу куплю.

- Смійся, як смішно. Та поки не ріжуть – Бога не гніви, - я не дуже релігійна чи забобонна, та як те на назви: карма, доля, удача – не варто таким жартувати. - Як кістку і  м'ясо збережуть, то може й нерви полагодять.

На щастя, невдовзі лікарі нас потішили – прогнози оптимістичні. Руслан одразу запитав коли можна нормально їсти – деякі послаблення з’явились. Ну то шо, маю друга порадувати. Тарас на роботу поїхав, хоча пішака швидше вийшло б – відстань від Русікового шпиталю зовсім невелика, а я зробила замовлення і пішла смачненьке забирати. Хлопці як ті звірятка – смачного тицьнув і вже щасливі. Навіть сирена чергова йому настрій не зіпсувала. Зіпсувала лише вібрація з гуркотом, що ні з чим не сплутаєш.

- Бляха, Леся, поруч! – схопив за руку і кудись собі за спину потяг.