Олена Гуйда - Непокірний трофей, Олена Гуйда

Розділ 28

Адріана

Можу обдурити долю. Бачить смерть. Тихі слова, схожі на шурхіт опалого листя під ногами, застигли у вухах, змушуючи серце битися частіше. Звідки старій відомий секрет, який не знав ніхто з нині живих?!

Слуги оточили мене, створюючи живий щит. Кнут зробив різкий рух в бік старої, але та лише усміхнулася, а в наступну мить розчинилася в повітрі. Ніби її й не було ніколи. А я завмерла, все ще дивлячись у порожнечу і намагаючись знайти пояснення, знайти відповідь...

- Демоново поріддя! Мерзенна тварюка! – Кнут вилаявся, все ще стискаючи меч, а потім розвернувся і вже трохи спокійніше додав: – На дух не переношу відьом. Ви в порядку, принцесо? Ми можемо повернутися в палац...

- Ні. Все в порядку. Я повинна поспілкуватися зі своїм народом. Вони чекають на мене, - я розправила плечі і підняла підборіддя, скидаючи цю ману.

Подумаю про це потім. Зараз потрібно гідно зустріти воїнів Елехорії і показати їм, що я готова прийняти присягу. І, що найголовніше, гідна їхньої довіри.

Двері до великої зали відчинилися, пропускаючи нас уперед. Мої вартові були напружені, рухалися різко, насторожено. Кнут йшов попереду і ще четверо вартових з боків.

Варто було мені зайти, як звук голосів, схожих на бджолиний гул, відразу стих. Всі миттєво схилили голови на знак привітання. Запанувало напружене мовчання. Лише тільки звук наших кроків у тиші позначився гучним відлунням від кам'яних стін.

Мій погляд мазнув по обличчям присутніх тут елехорійців. Здавалося, що я навіть бачила знайомі обличчя. Як же їх багато! Величезний зал ледве вміщав таку кількість народу. Сотня воїнів і у кожного була сім'я. Втомлені, виснажені, змарнілі, у пошарпаному одязі. Форма вояків заношена і брудна. Жінки притискали до себе незвично тихих наляканих дітей. І це лише частина тих, хто постраждав від рук Тобіаса!

Серце стискалося від однієї думки про те, що зараз вся столиця, а може і все підвладне йому королівство, виглядають не краще...

Натовп переді мною розступився і мені назустріч вийшов пірей Таліс. Він вклонився, притиснувши праву руку до серця.

- Доброго дня, принцесо! – він заговорив, і його голос здавався сильним, впевненим. – Від імені всіх нас я хочу подякувати вам за вашу доброту і милосердя. І ми виконаємо сповна свій обов'язок перед вами.

Помітила, що багато воїнів підняли погляди, і в їхніх очах світилася надія. Надія, що ще не все втрачено. Надія на світле майбутнє для своїх дітей. Надія на мирне небо над головою.

- Доброго дня, доблесні воїни Елехорії, - вклала в голос всю свою впевненість, всі свої почуття. – Я рада вітати всіх і кожного на землях Орлея. Кожен з вас знайде тут собі дах над головою, хліб і роботу по силам. Тут ваші родини будуть у безпеці.

Я повинна поглянути йому в очі. Повинна зрозуміти, чи вийшло у мене змінити його долю своїм рішенням?

Але пірей Таліс, не піднімаючи погляду, опустився на одне коліно. Його приклад наслідували й воїни, що стояли за його спиною. І моє серце здригнулося від цього видовища. Сотня воїнів схилили голови і стали на коліна перед жінкою...

- Ми, воїни Елехорії, присягаємо на вірність Адріані Тиммерманс, принцесі Елехорії. Клянемося свято дотримуватись законів Елехорії, суворо виконувати вимоги військових статутів, накази командирів і начальників. Клянемося гідно виконувати військовий обов'язок, мужньо захищати свободу і незалежність свого королівства.

Він скинув погляд, чекаючи відповіді.

- Я приймаю вашу клятву. В свою чергу я клянуся, що зроблю все, що в моїх силах для того, щоби мир знов запанував в нашому королівстві, - здавалось, мій голос все ж здригнувся.

Я кидала виклик королю Елехорії, рідному брату. І кидала виклик самій собі.

Зробила крок вперед і, нарешті, зустрілася поглядом з воїном. Один удар серця, другий, нічого не відбувається! Невже не вийшло?!

Але в наступну мить магія увірвалася в свідомість, забираючи геть від реальності. Серце шалено калатало в грудях, змушуючи завмерти в очікуванні. Дихання перехопило. І ось крізь білястий туман, зітканий з магії, я побачила... саму себе! І зал, і воїнів з їх родинами. І пір'я дротика в грудях. Останній погляд – чоловік воїн з глузливим оскалом. І все зникло.

Майбутнє і правда змінилося. Пірей Таліс має попрощатися з життям прямо зараз. Можливо, цей зрадник вже випустив свій дротик, може смерть на його вістрі вже летить до серця цього хороброго воїна.

Мій дар лише для того, щоб попередити? Щоб показати, що результат однаковий? Що смерть не суперник, а лише частина шляху?

Ні!

Здавалося, я чую, як повітря розрізає найтонша голка. Як вона летить... Я рвонула до пірея Талиса і відштовхнула його в бік, вклавши всі свої сили. А потім різко розвернулася. І смертоносний снаряд промайнув зовсім близько, але не знайшов своєї мети. На мить час ніби завмер.

- Зрадник! Серед них зрадник! – мій голос дзвенів від гніву, а слідом я знайшла поглядом того самого чоловіка з чорною бородою в поношеній затертій формі воїнів Елехорії. Він, здавалося, нічим не відрізнявся від інших. Але я бачила. Я точно бачила саме його.

І не помилилася. На частку секунди на його обличчі промайнуло здивування, переляк, а потім він підскочив на ноги і рвонув у бік дверей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍