Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

Я довго мовчала, вдивляючись у пітьму за вікном. Чому моя мати погодилась на таку підлість? Навіть уявити не можу, що відчувала матір Бастіана.

– Що мені робити? Я справді не знаю, як сталося, що тепер ми з Себастіаном жінка і чоловік? – спитала з відчаєм у голосі.

Дядько знизив плечима.

– Це його проблема, захоче, знайде служителя і розірве шлюб.

Я опустила очі.

– Що ж, добре, якщо так. Не хочу, щоб він жив з тою, кого не любить.

Дядько якось сумно посміхнувся.

– Ох, Еллі, боюся, щоб для Себастіана не стало занадто пізно. Не хочу, щоб він картав себе все життя, як я.

– Не думаю, що це станеться. Треба просто знайти спосіб позбутися браслетів.

– Може ти й права. А тепер, почитай мені ще.

– Дядьку, – сказала я – невже нічого не можна вдіяти з цією клятвою, що ти дав?

– На жаль, нічого Еллі. Я намагався, але це древня магія на крові, її неможливо позбутися. Не бери в голову, я ще не збираюся помирати, принаймні, поки не станцюю на твоєму весіллі, справжньому, звичайно. – він посміхнувся.

Я на якийсь час занурилася в свої власні думки, а потім спитала:

– А чи не може бути так, що саме ті, хто вбив мою матір, полюють на дівчат? Можливо, вони й мене хочуть вбити?

Дядько відповів не одразу.

– Я думав про це Еллі, алеж, це було так давно, навіщо чекати всі ці роки? Який в цьому сенс? Зараз все по-іншому, ось, наприклад, дівчата, які с тобою навчаються, раніше таке взагалі було неможливо.

– Так, однак, їх дар відрізняється, не підходить під традиційні категорії, до того ж, їх беруть навчатися тільки на спецкурс, просто для галочки. Це ж відкрита дискримінація. Багато хто з них значно сильніший, ніж будь-яка наслідна магиня.

– Гадаю, магічній спільноті потрібен час. Зрозумій, маги століттями не підпускали людей до себе, навіть обдарованих. Чесно кажучи, Еллі, я не думаю, що смерть твоєї мами пов'язана з тим, що відбувається зараз, та навіть, якщо це і так, Себастіан зможе тебе захистити.

Я пирхнула.

– Або ж придушити, судячи з його настрою.

Дядько Роберт посміхнувся.

– Не думаю, люба. Йому потрібен час. Він такий з самого дитинства – вогненебезпечний, я б сказав. Для мене завжди було дивом, що в мене – білого мага і моєї жінки – творчині, народився абсолютник. Одначе, дар не вибирають. Ти не сердишся на мене?

– За що? – не зрозуміла я.

– За те, що не розказував тобі правди, за те, що не зберіг Емілі?

Він подивився на мене з надією.

– Ні, я не серджуся, просто, було б набагато простіше, якби я все знала. Роками, я задавала собі одне і те саме питання: звідки у Бастіана така злоба до мене? Чому він завжди намагається зробити мені боляче? Мені здавалося, що якщо стану кращою, розумнішою, красивішою, то це мине. А тепер, я розумію, що ні. Від цього трохи сумно. Щодо мами, не знаю, я її не пам'ятаю навіть. Так, мені б хотілося, щоб вона була поряд, але в мене завжди були ви.

Дядько обійняв мене і ми просиділи так удвох ще який час, а потім я пішла до себе.

 

Сидячи на ліжку в тонкій білій сорочці, я гортала сторінки книги про руни з подвійним значенням.

Мені дуже кортіло побачити Уітмора, я навіть гукала його кілька разів, проте, ніхто не з'явився.

Тож, запитати про злощасний браслет було ні в кого.

Можливо, це все через те, що наша кров змішалася, коли я вилила її у жолоб?

А може це такий злий жарт Ортида? Утім, навіщо це йому? Яка з мене дружина? Я от-от стану трупом, який з мене зиск?

Почувши шурхіт, підняла голову. Просто навпроти мене, у моєму кріслі, широко розкинув руки та витягнув довгі ноги, сидів Себастіан.

І як я не помітила його появи? Стало страшно. Я навмання схопила з тумбочки якийсь предмет – це виявилася щітка для волосся.

Він криво посміхнувся, прослідкувавши за моїми діями.

– Ну, просто панночка в біді! Хоч картину з тебе пиши!

– Чого ти приперся?! Іди геть!

– Ай-яй-яй, Ельвіро, – він похитав головою – ти що, не знаєш, як любляча жінка повинна зустрічати свого чоловіка?

Я напружилась ще більше. Що це він задумав?

– Не знаю, – відповіла, – та й взагалі, все це велика помилка! Я чесно сказала тобі, що не знаю, як так вийшло. Дядько думає, що ти можеш знайти служителя і він все анулює.

– А навіщо?

– Що значить, навіщо? – здивувалася я.

– А що, як я передумав? Га? Чому б мені не отримати те, що хочу.

Він повільно встав з крісла і трохи хитнувся.

Та він п'яний! От халепа!

– Себастіане, ти що пив? – в моєму тоні промайнули панічні нотки.

Він кивнув.

– Трохи, так. Ну, знаєш, щоб заспокоїти нерви. Не кожен день я дізнаюся, що одружений.

Я зіскочила з ліжка та стрімко побігла до дверей, однак, не встигла. Сильною рукою він схопив мене за талію і притиснув до себе.

– Тихо-тихо. Куди ж це ти зібралася? Ми ж, тільки-но почали.

– Себастіане, прошу, перестань! Відпусти мене, я закричу!

– Обов'язково закричиш. Трохи пізніше. Та можеш і зараз, все одно тебе ніхто не почує, я наклав заглушаючі чари.

Ось тепер мені стало дійсно страшно, від нього війнуло лісом, хвоєю і ледве помітно – бруньківкою.

Бастіан підхопив мене на руки й поніс до ліжка.

Я відчула, як підступає істерика. Ні! Я не хотіла так! Тільки не так! В мене затряслись руки й з очей потекли сльози.

Він сів на ліжко разом зі мною.

– Подивись на мене, Ельвіро. – попросив тихо.

Я заперечно хитнула головою.

– Залиш мене Себастіан. Я вже все сьогодні від тебе почула, ти все сказав! І що ти ненавидиш мене, і що я жалюгідна, і магії в мене нема. Ти приносиш мені тільки біль, я…..–  сльози котилися градом – я ….не хочу більше тебе любити! Не хочу! Ти …. Ти всю душу з мене витряс! Іди собі, розважайся зі своєю Ґретою і дай мені, нарешті, спокій!

Він провів пальцем вздовж вирізу моєї сорочки, торкнувся шиї. Охопивши підборіддя, змусив подивитись йому в очі, а тоді поцілував.