Діана Вінн Джонс - Будинок безлічі шляхів

вивішену зигзагами рожеву та білу білизну, яка мирно сохнула під повівами приємного вітерцю. Пітера не було. 

— Пітере? — ще раз гукнула Чарліна. 

Ні звуку у відповідь. Чарліна зітхнула. Судячи з усього, Пітер заблукав ще надійніше, ніж вона, і хтозна, коли він тепер повернеться. 

— Занадто багато кольорових ниток! — пробурчала Чарліна до Приблуди, ляскаючи по кухонній плиті, щоб отримати собачий корм. — Дурний хлопчисько! 

Вона почувалася надто втомленою, щоб готувати вечерю. Коли Приблуда виїла дві миски корму й вихлептала всю воду, яку Чарліна принесла для неї з ванної, дівчинка пішла у вітальню й замовила Пообідній чай. Трохи повагавшись, вона замовила його вдруге. А потім — Ранкову каву. Після цього вона замислилася, що, може, таки варто би було піти на кухню — попросити ще й сніданок, але вирішила, що зараз не в змозі, натомість узяла книжку. 

Через якийсь час її розбудила Приблуда, яка видряпалася на диван поруч із нею. 

— Ану його! — пробурчала Чарліна. Вона пішла спати, навіть не спробувавши вмитися, і заснула просто в окулярах. 

Прокинувшись вранці, вона почула, що Пітер повернувся. Із ванної кімнаті долинав шум, кроки, звуки відчиняння й зачиняння дверей. «Який він жвавий, — подумала Чарліна. — Мені б так». Але вона пам’ятала, що сьогодні їй неодмінно треба потрапити до Королівського особняка, тому зітхнула і встала з ліжка. Дівчинка витягла свій останній чистий одяг і так довго й ретельно вмивалася й розчісувалася, що аж Приблуда стривожилася і прийшла її кликати. 

— Так. Сніданок. Авжеж. Я знаю, — заспокоїла її Чарліна. — Клопіт у тому, — зізналася вона, піднімаючи собачку на руки, — що я страшенно боюся того безбарвного джентльмена. По-моєму, він значно гірший за принца. 

Чарліна ногою штовхнула двері, крутнулася, повернула ліворуч до кухні. Там від несподіванки дівчинка витріщилася й остовпіла. 

За кухонним столом сиділа якась незнайома жінка і спокійнісінько снідала. Вона належала до того типу людей, про яких із першого погляду знаєш: вона абсолютно зарадна. Зарадність променіла з її вузького обвітреного обличчя, а впевненість відчувалася в кожному жесті міцних жилавих рук. Зараз ці руки впевнено зменшували височезну гірку политих кленовим сиропом млинців і зарадно різали на тарілці хрусткий підсмажений бекон. 

Чарліна не могла відірвати погляду ні від млинців, ні від дивного, подібного на циганський, яскравого, хоча й трохи вицвілого, одягу незнайомки. Він був весь вкритий оборками, а виполовіле волосся жінки ховалося під барвистою хусткою. Жінка повернула голову і теж глянула на Чарліну. 

— Ви хто? 

— Ти хто? 

Їхні запитання прозвучали майже одночасно, ось тільки запитання незнайомки було невиразним, бо вона саме прожовувала щось зі сніданку. 

— Я Чарліна Бейкер, — назвала себе Чарліна. — Я тут наглядаю за будинком мого двоюрідного дідуся Вільяма, поки він сам — на лікуванні в ельфів. 

Жінка проковтнула їжу і сказала: 

— Пречудово. Я рада, що він хоч когось залишив понаглядати за домом. Мені було би прикро думати, що малесеньку собачку покинуто на ласку Пітера. До речі, я вже її погодувала. Пітер ніскілечки не здатний подбати про собаку. Він іще спить? 

— Ну… — знітилася Чарліна. — Я не впевнена. Він ізвечора не повернувся. 

— Пітер завжди такий, — зітхнула жінка, — тільки-но я на мить відвернуся — а за ним і слід захолов. Але я переконана, він щасливо повернеться назад. 

Вона тицьнула виделкою з настромленим на неї млинцем із беконом, показуючи на вікно: 

— В отій білизні — весь Пітер. 

Чарліна відчула, як на її щоках проступив рум’янець: 

— Ну, це ще й я винна. Це я виварила червону мантію. А чому ви кажете, що в цьому — весь Пітер? 

— Бо він ще жодного разу в житті не сотворив як треба жодного заклинання, — відповіла жінка. — Кому ж про це знати, як не мені. Я — його мати. 

Чарліна приголомшено усвідомила, що розмовляє з Білогорською відьмою. Цей факт її вельми вразив. «Само собою, що Пітерова мати надзвичайно зарадна, — подумала вона. — Але що вона тут робить?» 

— Я думала, ви виїхали до Інгарії, — сказала дівчинка. 

— Я саме їхала туди, — підтвердила відьма, — і вже навіть дісталася до Чужокрайнії, коли королева Беатрис повідомила мене, що чарівник Хаул вирушив у Верхню Норландію. Тоді я ще раз перебралася через гори й зупинилася в ельфів. Вони розказали мені, що лікують чарівника Норланда. Це мене страшенно стривожило, бо я подумала, що Пітер залишився тут сам. Розумієш, я відіслала Пітера до чарівника Норланда задля його безпеки. Тож я негайно вирушила сюди. 

— Думаю, Пітерові нічого не загрожує, — промовила Чарліна. — Принаймні не загрожувало, поки він вчора не загубився. 

— Тепер, коли я тут, з ним уже нічого не станеться, — сказала відьма. — Я відчуваю, що він десь поблизу, — вона зітхнула: — Думаю, доведеться мені піти пошукати його, а то, знаєш, він не розрізняє, де право, де ліво. 

— Знаю, — підтвердила Чарліна, — він пов’язує кольорові стрічки. Насправді він дуже добре дає собі раду, не переживайте. 

Але тим часом їй спало на думку, що настільки зарадній жінці, як Білогорська відьма, Пітер не міг не здаватися таким самим безнадійним нездарою, як вона сама здавалася нездарою Пітерові. «Ці вже мені батьки!» — подумала вона. Чарліна поставила Приблуду на підлогу й чемно поцікавилася: 

— Вибачте, що запитую, але як вам вдалося змусити сніданкове заклинання дати вам усі ці млинці? 

— Просто висловивши відповідний наказ, звичайно, — відповіла відьма. — Хочеш? 

Чарліна кивнула. Відьма клацнула своїми зарадними пальцями в бік вогнища: 

— Сніданок, — розпорядилася вона, — з млинцями, беконом, соком і кавою. 

Враз нізвідки з’явилася таця, посеред якої стояла і сочилася сиропом апетитна гірка млинців. 

— Бачиш? — сказала відьма. 

— Дякую, — вимовила дівчинка, із вдячністю беручи тацю. 

Приблуда поводила носиком, почувши запах, і кинулася з дзявкотом гасати навколо столу. Було цілком зрозуміло, що сама вона анітрохи не вважає за справжній сніданок те, чим її погодувала відьма. Чарліна поставила тацю на стіл і дала Приблуді найбільш хрусткий шматок бекону. 

— У тебе чарівна собачка, — зазначила відьма, повертаючись до свого власного сніданку. 

— Ну, я б сказала, що вона просто мила, — зауважила Чарліна, сівши й нарешті взявшись до млинців. 

— Ні, я не це мала на увазі, — нетерпляче хитнула головою відьма. — Я ніколи не сюсюкаю. Я сказала саме те, що хотіла сказати, — що це чарівна собачка, — вона з’їла ще кілька млинців, тож продовжувала пояснювати з повним ротом: — Чарівні собаки — надзвичайно рідкісні й наділені неймовірною магічною силою. Ця собачка робить тобі велику честь тим, що визнає тебе своєю людиною. Припускаю, вона навіть змінила свою стать відповідно до твоєї. Сподіваюся, ти належно її цінуєш. 

— Так, — сказала Чарліна, — ціную. 

«Я би вже, певно, воліла сніданок із принцесою Хільдою, — подумала дівчинка. — Невже ця відьма конче мусить бути такою суворою?» Продовжуючи снідати, Чарліна згадала, що двоюрідний дідусь Вільям, швидше за все, думав, що Приблуда — чоловічої статі. Та й самій їй теж спершу здалося, що вона — це він. А тоді Пітер підняв собачку і заявив, що це все-таки вона. 

— Я впевнена, що ви праві, — чемно додала Чарліна. — А чому Пітер мав би бути тут у небезпеці? Він мій ровесник, а я не думаю, щоби мені тут щось загрожувало. 

— Наскільки я уявляю, — сухо зазначила відьма, — твої магічні здібності кращі, ніж Пітерові. 

Вона доїла млинці та взялася за грінку. 

— Якщо в Пітера є змога