Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Ще близько години він проблукав привокзальними провулками, знемагаючи від спеки й від роздратування, що накочувало раз у раз. Купив пляшку мінералки, осушив одним духом і відразу облився липким потом. Забрів у тісний запаскуджений дворик біля вендиспансеру, пошукав очима нужник, не знайшов і помочився просто під кущем бузку, не звертаючи уваги на бабів і собак. А коли до нього з верескливим гавкотом кинулася нацькована якоюсь старою відьмою кудлата дворняга, пробуючи куснути, він штурхнув псину, влучивши точно в шорсткий бік.

Час повертатися на вокзал, приймати зміну; і чи не вперше він ішов туди геть неохоче.

4

– Гальмуй! – крикнула Марта, коли мотоцикл вилетів на курну ґрунтівку. – Отам, біля шовковиці!

Звідти до воріт без охорони, що позначали кордон садового товариства «Авіатор», залишалося метрів сто, не більше. Хлопець повернув на траву, зупинився й заглушив мотор. Скинув шолом і обвів поглядом темну гущавину садів.

– Зарано, – з сумнівом сказав він, допомагаючи дівчині злізти. – Як ти сама підеш…

– Не твій клопіт, – огризнулася Марта. Насправді вона просто не хотіла лякати старих, з’явившись у супроводі страшнуватого вигляду байкера.

– Може, провести тебе?

– Навіщо? Якщо вночі обійшлося… – Вона затнулась і прикусила нижню губу.

– Добре, тоді бувай, – кивнув хлопець. – Хай щастить, мала.

– Дяка, – буркнула Марта.

Якийсь час він дивився вслід цій височенькій дівчині, котра незалежно віддалялася безлюдною дорогою. Аж поки вона розчинилася в сіруватому серпанку за воротами. Потайна. Але ж і вона не стала допитуватися, звідки він несеться по трасі о пів на четверту ранку і в що обійшлася йому ця поїздка… Він хмикнув, опустив забороло шолома й почав розвертати важкий «тріумф».

Ліхтарі на садовій території не світили. Ділянки тут були крихітні, по чотири сотки, капітальні будівлі траплялися рідко. Через огорожі подекуди глухо гарчали пси, зачувши чужі кроки. Було свіжо й безлюдно.

Уже підходячи до дачки Федорових-старших, Марта з полегшенням зрозуміла: сплять. Вона обережно відчинила хвіртку, що ніколи не защіпалася, навшпиньках вибігла сходами на ґанок, штовхнула двері – замкнено! Схоже, батько не став телефонувати старим, лякати проти ночі… Утім, був і запасний варіант. Іноді, забалакавшись із дівчатами з сусідніх дач, вона поверталася годині о другій ночі. Щоб нікого не будити, Марта користувалася слуховим віконцем: воно запросто відчинялося ззовні, а піднятися до нього по стовбуру старої груші було дуже просто.

Саме це вона й зробила, а потім спустилася з горища хиткими сходами й прокралась у свою дальню кімнатку. Ані дід, ані бабуся не прокинулися.

Там Марта квапливо скинула з себе одяг і склала стосом на табуретці, мигцем подумавши: «Ох і брудна ж я, як щуриха болотяна…»

На столику біля вікна знайшлася почата пачка вологих серветок. Вона нашвидкуруч протерла лице, шию, долоні й ступні, натягла піжаму й залізла під ковдру. Вранці, напевне, знайдуться чиста футболка і шорти… Волого тут чи її знову починає морозити?

У півдрімоті їй привиділися вчорашні вечір і ніч, коли вона остаточно вирішила ніколи більше не повертатися додому…

Прокинулася вона о десятій і одразу зрозуміла, що вдома нікого немає. Вхід на веранду був замкнений ззовні. Було порожньо й прибрано, але чайник ще теплий. Дід із бабцею, вирішила Марта, рушили зранку в сусіднє селище, де є дві крамниці й базарчик. Вона жадібно випила повний кухоль теплої води, похрумтіла печивом. А тепер треба було тим самим шляхом вибратися в сад і якнайшвидше, вимитися в літній кухні, переодягтись і вдати, що тільки-но приїхала і з нетерпінням чекає на їхнє повернення…

Так усе й вийшло.

Старі з’явилися хвилин за сорок, навантажені торбами, змокрілі і втомлені. Марта зустріла їх нібито з докором.

– Привіт! – бадьоро промовила вона. – А я вас чекаю, чекаю…

– Батьки в курсі?

– А як інакше, бабусю, – стала брехати Марта, не впізнаючи власного фальшивого голосу. – Чаю дасте? Їсти поки не хочу.

– Мартусю, у тебе все в порядку? Щось трапилося? Чи ти здорова? Як пройшов ювілей дядька Савелія?

– Чистий Диснейленд, – посміхнулася вона.

Розповідати подробиці Марта не збиралась, але обоє продовжували допит, поки вона пила чай. Настрій у неї остаточно зіпсувався. Нарешті її відпустили з миром, вона повернулася до себе, переклала стодоларовий папірець у кишеньку чистих шортів, а брудні речі й кросівки винесла в сад, випрала в холодній воді й розвісила на сонці. Потім пообідала зі старими, допомогла вимити посуд і завалилася подрімати, вирішивши ні про що більше не думати й нічого не згадувати.

Ближче до вечора, коли спека спала, вона взяла дідів допотопний мобільний, обмотаний ізоляцією, і набрала з пам’яті номер. Старі возилися в саду, але досить близько. Коли відповів знайомий голос, вона відразу знизила свій до шепоту:

– Родю, привіт!.. Та тихіше, не репетуй як укушений! Ти де зараз?

– У батьковому офісі. Тут нікого немає – усі роз’їхалися… Марто, слава богу!.. Де ти, із тобою все гаразд?

– Сказано тобі: не репетуй, а то відключусь. У мене все в нормі. Я на дачі в діда-баби. Жива-здорова. А тепер слухай уважно. Якщо ти скажеш комусь про цей дзвінок, ти мені більше ніхто. Я серйозно кажу, ти мене знаєш. І ні звуку нікому з вашого сімейства, особливо твоїй тітці Олександрі.

– Ти уявити не можеш, що тут коїться! Усе селище на вухах! Де Валентин?

– Так, я тебе попередила! Я не дзвонила, ти нічого не знаєш. І тримай, прошу тебе, язик на прив’язі.

– Марто!!!

– Все. Я пізніше зателефоную, – вона миттєво відключилася, щоб він не встиг нічого сказати, і витерла зап’ястком змокле чоло.

«Ох, дарма я це зробила, – подумала вона. – І хто насправді він мені тепер? Стороння особа…»

Усю зворотну дорогу від міста до Шаур Родіон злився.

Коли вгамувалися радість і полегшення від того, що Марта знайшлася жива, до нього дійшло, як по-дурному він влип. Тепер доведеться відмовчуватись. І хоч там що за цим стоїть, вона повелася жорстоко. Насамперед стосовно батьків. До того ж іще не відомо, що трапилося в неділю ввечері на озері й чому зник і дотепер не дає про себе знати Валентин.

Близько пів на восьму він повернув до будинку, пригальмував і намацав у бардачку пульт керування воротами. Рифлене полотно поповзло догори. Родіон уже зібрався був відпустити педаль зчеплення,