Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Валентин неохоче кивнув – розраховував на інше, але сперечатися не став. Залишив дорожню торбу під столом у секретарки – заходити в диспетчерську резерву, де вічно товклись інші провідники, не хотілося. Потім спустився у відомчу їдальню й ситно поснідав; попри роздратування, апетит був чудовий. А вже після того пішов повештатися привокзальним районом.

Начальство не підвело – коли знову зазирнув у кабінет, йому повідомили, що все начебто зрослося: після прибуття в кінцевий пункт вагон під розписку належало здати такому-то. Через стіл перепурхнув папірець, де були записані незнайомі ім’я та прізвище.

– Покладаюся на твоє слово; оформлювати нічого не стану. Зі своїм напарником розбирайся сам, а я до вечора підшукаю дівчинку – підмінити тебе на наступні три рейси. Рівно через тиждень щоб був тут як стій… До речі, може, поділишся, що за муха тебе раптом вкусила, га?

– До Ялти хочу змотатися, – зухвало посміхнувся Валентин, – спекотно тут у вас, Анатолію Кириловичу. У наступний понеділок, я зрозумів. Не підведу, будьте спокійні.

Дякувати особливо не було за що, тож він вийшов з кабінету навіть не прощаючись. Узявши в приймальні торбу, Валентин вийшов на площу й роззирнувся. Часу до того, як його маршрут подадуть на посадку, залишалося вдосталь, і він вирішив просто посидіти в тіні в якомусь малолюдному місці. Але спершу треба добути чисту сімку, підзарядити дохлий мобільник і зв’язатися – спочатку з напарником по вагону, а потім і з Наталею.

Що й казати – на особистому фронті в нього йшло не так, як зазвичай буває. Ні в ранній юності, ні потім, уже під час праці провідником, йому не бракувало жіночого товариства. Та не тягло. Надивившись усілякого в плацкартних і купейних, він поступово почав ставитися до жінок як до слабкої, нижчої раси; ще й його перший сексуальний досвід виявився жалюгідним і закінчився приниженням.

Він не любив згадувати про це й тільки одного разу, з молодості-дурості, розповів дещо своїй напарниці по вагону. Вони зненацька напилися разом із цією шаленою Оксаною – Валентин уже й не пам’ятав приводу, та й саму Оксану, яку років п’ять тому звів у могилу рак, також. Діло було вночі на довгому перегоні за Читою. Пасажири спали, у вагоні все було спокійно, і вони дозволили собі розслабитися. Пили спирт, розбавляючи журавлиним морсом з термоса, і щойно напарницю взяв перший хміль, вона завела своєї – про чоловіка-котяру. Але як перейшла до інтимних подробиць, засікла на його обличчі бридливу посмішку й спіткнулася на півслові.

– Чого кривишся? Ти шо, педик, чи шо, Валь? – хихикнула Оксана. – А я все голову ламаю: ми з тобою вже другий рік на цьому маршруті й жодного разу не переспали. Краще б я за тебе вийшла, жилося б спокійніше.

– Не знаю, – мовив він, кинувши за щоку скибку лимона. – Мені що з жінками, що з чоловіками – нічого цікавого. Перший досвід, розумієш, негативний. І нічого шкіритись – не бачу приводу…

– Розкажи! Ну, Валику!

– Що тут розповідати? Все просто. Людина ніколи не знає, коли їй біс у потилицю засопе… Уяви, мені було шістнадцять, а я ще жодної дівчини не поцілував. Сестру не беремо до уваги.

– От не треба цього, Валику! Ти в нас дуже навіть нічого, особливо у формі, – енергійно запротестувала напарниця. – І очі гарного кольору, і шкіра ніжна, і сам ввічливий, інтелігентний. У мене он бугаїсько, а користі?

– Сама обирала, – знизав плечима Валентин. Він розлив грамів по тридцять, розбавив морсом. Спирт був добрий. – Я тоді був звичайний старшокласник: худий, прищавий, засмиканий… Інна, братова, одного разу взяла мене з собою – провідати татуся-генерала. Дача в них була кілометрів за сорок від Бікіна, під сопкою, прямо біля річки. Приїхали. Вона до батьків, а мене послала по морозиво. Там по сусідству з гарнізонними дачами було корейське селище, де один діловий кореєць тримав молочну ферму, торгував усякою всячиною, а на додачу й саморобним морозивом – знав якісь старі рецепти… Подвір’я в нього величезне, родина жила на три будинки, приперся я туди, а куди далі йти – не знаю, і запитати нема в кого. Піднімаюся сходами, штовхаю двері – відчинені. Довгий темний коридор, скрізь чисто, порожньо, підлоги глинобитні. І головне – жодного вікна, тільки якісь віддушини під стелею. Суцільні двері навколо, за кожними – тісні кімнатки, вистелені циновками, схожі на келії в монастирі. І знову ні душі. Іду далі – чую, десь у глибині чи то музика, чи то сміх, і пахне, як в оранжереї, задушливий такий запах. Я вже нічого не розумію і, як заговорений, рухаюся навпомацки далі. Заглядаю в одну кімнатку, а звідти жіночий голос – тонкий, тягучий: «Заходь, маучже, чого боїшся?» Це вони нашого брата отак кличуть – «маучже».

Оксана озирнулася на замкнені двері купе, облизала вологі губи:

– Ти той… не вигадуєш?

Валентин усміхнувся.

– Що – моторошно? А мені як було? Проте йду, наче хто в спину штовхає… У кімнаті темно, скрізь свічки, біля стіни низька широка лежанка, вкрита синьою шовковою ганчіркою, а на ній – гола молоденька кореянка…

– У реалі? – зойкнула напарниця. – І ти з нею переспав?

– Та як тобі сказати… – неохоче процідив Валентин. – Тільки ця корейська сучка сильно мене образила. Я ж уперше… розумієш… обіймав дорослу жінку. Нервувався… нічого не виходило, а вона раптом як розрегочеться!.. І штовхнула мене до дверей.

– Не пощастило, – зітхнула Оксана. – Ну а з морозивом що?

– Що, що… – уже трохи заплітаючись язиком, передражнив Валентин і знову взявся за флягу, де ще залишалося на денці.– Поки я штани натягав, вона мені спокійненько так, пташиним своїм голоском: «Батько, чоловік і брати в місті. Скоро повернуться. Мати в корівнику, там її шукай. Морозиво сьогодні з абрикосами та чорницями…» Ну, я й пішов собі. Але ж дивно: про те, що мене по морозиво прислали, я їй ані слова…

Пам’ять у нього була тренована, чіпка. Адреса й телефон Наталі відбилися в ній міцно. Акумулятор старого мобільника виявився тільки наполовину розрядженим, і незабаром телефон ожив. Валентин активував пакет, потім набрав десяток цифр і став чекати гудків виклику. Однак номер і далі мовчав.

«Он воно як… – посміхнувся він. – Ну добре. Все одно, мила, післязавтра побачимось. І