Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

рукавиці й похукав на долоні, щоб зігріти їх. Протягом якоїсь хвилі він стукав пальцями по клавіатурі. Нарешті з’явився список з інформацією за липень 1982 року. Цифри, дані, аварії. Нічого, що зацікавило б Каріма.

— А можеш пошукати за іменем? — запитав лейтенант, схилившись над чоловіком.

— Кажи ім’я.

— Пошукай за кількома: Жюд Ітеро, Жюдіт Еро, Фаб’єнн Паско, Фаб’єнн Еро.

— Багато їх там ще? — пробурчав старий, набираючи імена.

За кілька секунд на екрані заблимала відповідь. Карім нахилився ближче.

— Що там?

— У базі є щось на одне з імен. Але не в липні вісімдесят другого.

— А коли?

Старий знову постукав по командних клавішах. На темному екрані висвітлилася інформація. Поліціянтові здалося, що він увесь закам’янів. Перед його очима блимала дата — 14 серпня 1982 року. Та сама, що на могилі Жюда. І тут над нею було те саме ім’я — Жюд Ітеро.

— Ім’я-то я призабув, — тихо мовив дідок. — А ось сам випадок пам’ятаю. Жахлива аварія, біля Ерон-Сандре. Автівку занесло, вона перелетіла через центральний відбійник і врізалася в кут протишумової стіни, просто в лоб. Матір і сина ледве витягнули, так їх затисло уламками. Але хлопчик усе одно помер. Він сидів спереду. Мати ж відбулася тільки забоями. Усе шосе залило кров’ю. Усі шість смуг, три туди, три назад, уявляєш собі?

Каріма трусило, і він не міг опанувати себе. Ось як закінчилася втеча Фаб’єнн і Жюдіт Еро — на швидкості сто тридцять кілометрів за годину. Як же безглуздо! І як просто! Поліціянт ледь не скрикнув від люті. Він не міг змиритися з думкою, що всі зусилля, всі застережні заходи жінки розбились об протишумову стіну.

А проте він знав усе це від початку: він знав, що Жюдіт померла в серпні 1982 року, про що повідомляв напис на її надгробній плиті. Тепер Карім лише дізнався, за яких обставин це сталося. Сльози обпекли йому повіки, немовби він щойно дізнався про смерть дорогої йому людини. Когось, кого він любив, нехай навіть лише кілька годин, але з несамовитістю гірського потоку. Любив через слова й роки. Через простір і час.

— Розповідай далі, — звелів він. — Який вигляд мало тіло дитини?

— Його… його повністю втиснуло в радіатор. Суцільне місиво з заліза й плоті. Чорт забирай! Шість годин, якщо не більше, не могли його… Словом… Ніколи цього не забуду… А обличчя було… було… там не було вже нічого: ні обличчя, ні голови.

— А мати?

— Мати? Хтозна, чи була вона його мати. Принаймні прізвища вони мали різні…

— Я знаю. Вона сильно постраждала?

— Ні. Вона з цього вибралася легко… Кілька синців, кілька подряпин… Можна сказати, нічого. Це тому, що автівку розвернуло, розумієш? І вона з усієї сили впечаталася в стіну з боку пасажира. На цьому повороті таке часто трапляється…

— Опиши мені її.

— Кого?

— Жінку.

— Жінку? Еге ж, таку не забудеш. Справжня велетка. Темне волосся, широке обличчя. І великі окуляри. Одяг вона мала весь чорний, у зборках. І якась дивна була. Не плакала. Наче їй байдуже. Може, від шоку, не знаю…

— А обличчя яке мала?

— Гоже.

— Тобто?

— Ну, як би це сказати… щоки такі повні, шкіра дуже світла, ледь не прозора.

— У вас тут зберігаються справи на кожну аварію, чи не так? — змінив тему Абдуф. — Висновки експертів, свідоцтва про смерть і все решта?

Старий неприязно глянув на Каріма. Зіниці його, здавалося, потріскували, наче зерна кави в кавомолці.

— А що ти тут насправді вишукуєш, довганю?

— Покажи мені справу.

Чоловік витер руки об куртку й відчинив шафку з жалюзійними дверцятами. Карім бачив, як рухаються його губи: старий читав по складах імена постраждалих в аваріях.

— Жюд Ітеро. Осьо воно. Гляди тільки…

Карім вихопив справу в нього з рук і взявся гортати сторінки. Свідчення очевидців, свідоцтво про смерть, поліційний протокол, страхові акти. Докладний опис події. Фаб’єнн Паско керувала автомобілем, який винайняла в Сарзаку. Адреса мешкання була та сама, яку Карімові дав лікар Масе — самотня халупчина в кам’янистій улоговині. Нічого нового. Дивним, однак, було те, що мати зареєструвала смерть дитини під хлопчачим іменем, Жюд Ітеро.

— Не розумію, — мовив поліціянт. — Дитина, що загинула, це був хлопчик?

— Ну та… — старий зазирав у справу через Карімове плече. — Принаймні так вона заявила…

— Не пригадуєш, із цим були якісь проблеми?

— Проблеми? Що ти маєш на увазі?

— Слухай-но, — намагався говорити якомога спокійніше поліціянт, — я тебе лише запитую, чи можна було визначити стать дитини.

— Відкіля мені знати, я ж не лікар! Але, по правді сказати, не думаю. Там від тіла зосталися самі лише шматки… Кривава мішанина… — Він провів рукою по обличчю. — Ти хочеш, щоб я описав тобі все, довганю? Не буду… Я тут уже двадцять п’ять років і всякого надивився… І щоразу один і той самий жах… — Старий підняв руки догори, імітуючи завісу туману. — Це наче якась невидима війна, що час від часу спалахує з люттю й забирає одну жертву за одною!

Карім зрозумів, що стан тіла дозволив матері поховати правду разом зі своєю дитиною. Але навіщо? Вона все ще чогось боялася? Навіть після смерті доньки?

Лейтенант знову глянув у справу й побачив світлини з місця автокатастрофи. Кров. Погнуте залізо. Шматки тіла, кінцівки, що стирчать із кабіни. Карім швидко перегорнув фотографії: дивитися на них було несила. Далі він натрапив на свідоцтво про смерть і переконався, що опис лікаря не містить нічого конкретного.

Карімові запаморочилося в голові, і він прихилився до стінки. Відтак глянув на годинника. Йому таки вдалося вбити ці дві години.

Але вони, своєю чергою, вбили його.

Зібравшись на силі, він глянув востаннє на сторінки справи. На картонці блакитним чорнилом були відтиснуті відбитки пальців. Карім якусь хвилю дивився на них, а потім запитав:

— Це її відбитки?

— Тобто?

— Це відбитки пальців дитини?

— Дивні в тебе запитання. Певно що… Я сам змочував пальці чорнилом. Рештки тіла лежали в чохлі. Лікар дістав звідти маленьку ручку, усю в крові, і притиснув пальці до паперу. Чорт забирай! Усі хотіли якомога швидше покінчити з цим. Слухай-но, мені досі ще сняться кошмари про все це…

Карім заховав течку з паперами під свою шкіряну куртку.

— Гаразд. Я забираю ці документи.

— Що ж, забирай. Щасти тобі.

Лейтенант вийшов геть ошелешений. Перед його очима танцювали зірочки. Старий став на сходах перед конторою і гукнув поліціянтові:

— Стережися!

Карім обернувся. Чоловік стояв на солоному вітрі й дивився на нього, притримуючи скляні двері плечем. Його постать двоїлася в золотаво-коричневій шибі.

— Що? — перепитав