Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

до нас. Тепер ми, читаючи про Йону, маємо на думці Бартлі. І колись може статися такий випадок, у який повірите навіть ви: моряк, проковтнутий китом, врятується з його черева — може, не через півдня, а через півгодини. І тоді люди повірять у міф про Бартлі, породжений міфом про Йону. Адже річ ось у чому: міф не відсилає нас до певного «оригіналу» події, який обріс фантазіями й був переданий нам у колективній пам’яті — навпаки, він відсилає нас уперед, до чогось, що станеться чи повинне статися. Міф стане дійсністю, незважаючи на наш скепсис.

III

О восьмій вечора в суботу 13 березня 1939 року лайнер «Сент-Луїс» вирушив зі свого порту — з Гамбурґа. То було круїзне судно, і більшість із його 937 пасажирів купили квитки на трансатлантичне плавання, вказавши в документах метою подорожі «туризм, подорож для розваги». Але ухильність цих слів приховувала істинну мету мандрів — теж, по суті, ухиляння. Усі за рідкісними винятками пасажири були євреями, які тікали з нацистської держави, де їм загрожувало позбавлення власності, виселення й смерть. Та й у багатьох уже було чимало віднято, адже емігрантам з Німеччини дозволялося брати з собою суму грошей, не більшу за десять райхсмарок. Ця вимушена бідність робила їх мішенями для пропаганди: без кишенькових грошей із них було легко зробити обірванців-унтерменшів, що тікають геть, немов щурі; а якщо ж їм удавалося перехитрувати систему, то їх можна було виставити економічними злочинцями, які тікають із краденим. І те, і те було нормально.

Над «Сент-Луїсом» майорів прапор зі свастикою, що також було нормальним, у команді було п’ять чи шість агентів гестапо — і це теж було нормально. Керівник рейсу дав капітанові вказівку взяти на борт дешевше м’ясо й не продавати в крамничках предметів розкоші, а також не розкладати в громадських місцях безкоштовних листівок. Натомість капітан постарався обминути більшість таких наказів, заявивши, що цей круїз має нагадувати всі інші круїзи «Сент-Луїса» й по змозі бути нормальним. Так що коли євреї зійшли на борт із суходолу, де їх зневажали, систематично принижували й ув’язнювали, то вони побачили: хоча офіційно судно є територією Німеччини, ходить під свастикою, а в громадських приміщеннях на ньому висять чималі портрети Гітлера, але ті німці, з якими вони мають справу на кораблі, люб’язні, уважні й навіть послужливі. Оце вже було аномально.

Ніхто з тих євреїв — половину з яких становили жінки й діти — не мав наміру ближчим часом повертатися до Німеччини. Однак за правилами пасажири були зобов’язані придбати й зворотний квиток. Ця плата, як їм сказали, мала покривати витрати в «непередбачуваних ситуаціях». Коли біженці зійдуть на берег у Гавані, пароплавна лінія Гамбурґ—Америка обіцяла їм видати чек на невикористану суму. Самі гроші було покладено на особливий рахунок у Німеччині: навіть у разі повернення вони можуть їх забрати. Навіть ті євреї, яких було випущено з концентраційних таборів із суворою умовою негайно залишити батьківщину й не повертатися, були зобов’язані оплатити зворотний квиток.

Окрім квитків, біженці купили дозволи на висадку в кубинського імміграційного бюро, директор якого особисто запевнив їх, що вони не матимуть жодних складнощів на в’їзді в країну. Саме він класифікував їх як «туристів, які подорожують для розваги»; і, звичайно, в ході подорожі деякі пасажири, особливо молоді, спромоглися на чудесне перетворення з упосліджених унтерменшів на туристів і шукачів пригод. Мабуть, утеча з Німеччини видавалася їм таким самим дивом, як вихід Йони з черева кита. Щодня вони їли, пили й танцювали. Незважаючи на попередження гестапівців до членів команди, аби ті не порушували Закону захисту німецької крові й честі, сексуальна активність на борту вирувала така сама, як і в будь-якому іншому круїзі. Ближче до другого берега Атлантики відбувся традиційний бал-маскарад. Оркестр грав мелодії Ґленна Міллера, євреї вбралися хто піратами, хто моряками, хто гавайськими танцюристами. Якісь сміливиці вигадали собі з простирадл убрання арабських одалісок — таке перетворення видалося більш ортодоксальним пасажирам непристойністю.

У суботу 27 травня «Сент-Луїс» кинув якір у порту Гавани. О четвертій годині ранку всіх розбудив гудок, а через півгодини вдарили в гонг, скликаючи пасажирів снідати. До лайнера підпливли маленькі човни: в одних продавці пропонували свій товар — кокоси й банани, в інших сиділи друзі й знайомі пасажирів, вони стали гукати своїх. Над кораблем майорів карантинний прапор, що було нормально. Капітан мав підтвердити представникам гаванського порту, що на борту немає «ідіотів, божевільних і хворих на погані й заразні хвороби». Коли це було зроблено, працівники імміграційної служби зайнялися пасажирами, переглядали їхні папери, визначали, де на пірсі вони отримають свій багаж. Перші п’ятдесят біженців зібралися на краю палуби, чекаючи на шлюпку, яка мала доправити їх на берег.

Імміграція, як і еміграція, — процес, у якому гроші відіграють не меншу роль, ніж принципи й закони, а то й більшу за те і те. Гроші запевняють країну, на берег якої сходять пасажири, — або ж, у цьому випадку, транзитну Кубу — що новоприбулі не стануть тягарем для держави. Також грошима можна підкупити чиновників, які приймають рішення. Кубинський директор еміграційного бюро заробив чимало грошей на попередньому перевезенні євреїв, а от президент не отримав з них достатньої суми. Тож президент 6 травня видав наказ, яким скасовував туристичні візи в разі, якщо істинною метою подорожі є імміграція. Чи стосувався цей акт пасажирів «Сент-Луїса»? Судно прибуло з Гамбурґа після його затвердження; натомість дозволи на висадку датувалися ранішим часом. Це питання потребувало довгого обговорення й неабияких грошей. Номер президентського указу був 937 — і забобонній людині могло впасти в око, що саме така кількість пасажирів залишила Європу на борту «Сент-Луїса».

Зволікання тривало. Дев’ятнадцятьом кубинцям та іспанцям дозволили зійти на берег, а також трьом пасажирам із правильно оформленими візами; решта понад дев’ять сотень євреїв чекали новин з перемовин, у яких брали участь то кубинський президент, то директори імміграційної служби, рейсу, місцевого комітету допомоги, капітан корабля і юрист із нью-йоркської штаб-квартири Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету. Ці перемовини тривали кілька днів. Зважувалися гроші, гордість, політичні амбіції й громадська думка кубинців. Капітан «Сент-Луїса», не довіряючи ні місцевим політикам, ні керівництву власного рейсу, був переконаний принаймні в одному: якщо Куба виявиться закритою, то хоча б США, куди більшість пасажирів мають право в’їзду, звичайно, зможуть прийняти їх раніше, ніж обіцяно.

Більшість пасажирів, які опинилися в такому неприємному становищі, втрачали впевненість, їх нервували невизначеність, затримка, спека. Вони так довго пливли до безпечного місця, воно так близько! Друзі