Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Правильно я кажу, граждани? — звернувся Лук'ян до своїх прихильників і однодумців, але несподівано натрапив на розлючену відсіч слобідської бідноти.

— Ти грабіжник. Скільки солдатських наділів захопив? Скільки солдаток скривдив?

— Повний двір коней.

— Та хіба в нього тільки коні? А корови, а свині, а вівці? Поміщиком став.

— На сльозах наших та на горі нашому своє багатство нажив.

— А хто ж вам заважає наживати? — огризнувся Лук'ян, злобно оглядаючи бідноту.— Зумійте й ви... Спробуйте, а ми подивимось, що у вас із того вийде. Тільки я скажу — не піл силу вам такий розмах... Надірветесь... Еге ж! Для великого діла кмітливість потрібна, капітал... Правильно я кажу, граждани? — знову метнув Лук'ян очима до своїх, сподіваючись на їхню підтримку.

— Вірно, Лук'яне4 Івановичу, вірно! — почулися звідти дружні голоси, які надали Лук'янові ще більшої сміливості й нахабства.

— А так що ж виходить? Ви хочете на шармака чужим добром поживитися. Ні, ти зароби. Ти своїм горбом зароби собі капітал, тоді я тебе поважатиму. Тоді я перед тобою навіть шапку скину. Ось тут кричать різні... "грабував, мовляв, наділи солдатські". А спитайте їх, солдаток, хіба не давав я їм хліба чи пшона, картоплі? Давав... Завжди давав... Не відмовляв нікому.

— Як павук, обплутував їх своїми сітями. Адже ти шахрай! Ти землю в мене забрав? Кажи, забрав?

— Я не шахраював. І ти мене такими словами не ображай. Я все робив законно. Маю бумаги.

— То був царський закон, а тепер ми свої закони встановимо.

— Ні, громадяни, помиляєтесь, такого права вам ніхто не давав.

— А ми у тебе й питати не будемо. Хіба ти людина? Хіба в тебе є совість?

— Вовк ти, а не чоловік.

— Розкажи краще народові, як розпутничав у Софіїному домі.

— І про сторожку... Адже там теж гульбища влаштовував.

— Це до справи не стосується. Баба є баба, що з неї спитаєш? А нам тут треба вирішувати державні справи. Правильно я кажу, граждани?

— Знаємо тебе. Досить. Злазь з трибуни!

— Не заважайте йому. Тепер свобода слова. Говори, Лук'я-не Івановичу.

— А ми не хочемо його слухати. Ми, жінки, не хочемо бачити його поганої морди.

— Чуєте, яким він тут добрим прикидається. "Завжди давав... Не відмовляв нікому..." А потім за той нещасний пуд картоплі працюєш так, що сіль на тобі виступає.

— Глитай!

— Куркуль!

— Кровопивця!

Лук'ян ще трохи постояв на трибуні, слухаючи скривджених ним жінок, а потім не витримав, плюнув з досади:

— Сороки безхвості, слова не дадуть сказати.

— Молодиці, гляньте, та він ще й плюється!

— Злазь з трибуни, злазь, а то ми тебе стягнемо звідти самі.

— Розпусник!

— Глитай!

— Хапайте його, жінки!

На трибуні з'явився Метелик. Ploro поява була такою несподіваною для Лук'яна, що він розгубився, похапливо одягнув свого картуза і, кліпаючи рудими віями, занімів одразу. В Лук'янових очах спалахнув такий страх, наче він чекав, що ось зараз Метелик розмахнеться і з усієї сили вдарить його кулаком просто в обличчя. Але всі чули, як Метелик, дивлячись Лук'яиові просто у вічі, спитав:

— Бумаги, кажеш, у тебе маються? А яку ти мені бумагу покажеш? Яку даси відповідь?.. Навіщо дружину мою занапастив?

— Вона стріляла в мене... Я два місяці пролежав у лікарні... Я міг померти... Я...— і Лук'ян лякливо позадкував до сходів, що вели з трибуни.

Хтось з натовпу погрозливо вигукнув:

— Бий його у потилицю, бий!

Але Метелик стримався, не вдарив. Давня драма, про яку майже забули в слободі, раптом постала в пам'яті слободян. Бачили люди, як Метеличиху одразу ж після суду відправили стражники до повітового міста. Багато було тоді різних чуток, розмов, щирого співчуття солдатці, навіть сліз. Але минали дні, і нові події заступили в пам'яті людей Метеличиху та її сипа, що пропав без вісті. А сьогоднішня несподівана зустріч Метелика з Лук'яном воскресила минуле, нагадала людям про велику кривду й несправедливість, що їх вчинили слобідські верховоди солдатці. Люди з жадібною цікавістю чекали, що ось зараз Метелик почне розповідати їм про свою дружину і вони дізнаються, чи жива вона, де відбуває покарання, чи скоро повернеться додому. Але Метелик кілька секунд стояв на трибуні з пониклою головою. Тисячі очей стежили за ним, розуміючи його хвилювання, яке не в силі він був одразу перебороти. Це хвилювання мимоволі передалося багатьом людям, що добре знали його, і воно викликало в їхніх серцях жалість до солдата і співчуття.

Але ось Метелик хитнув головою, наче скинув з плечей важкий тягар. Зволоженими очима глянув на майдан, де було стільки знайомих, добрих облич.

— Є правда на світі, але є і кривда,— почав він.— Я цілував хрест і євангеліє, приймаючи як воїн присягу. Три роки сидів в окопах, був поранений. Чому, спитаю я вас, товариші солдати, ми кров'ю своєю поливали далекі галицькі поля? Та тому, мабуть, що куряча сліпота заважала нам бачити правду, темнота наша, відсталість. І тут аптекар Лякін правий. Але вилікували нас не таким способом, як лікували від курячої сліпоти жінку її сусідки. Революція розкрила нам очі, і ми побачили, зрозуміли, де наші справжні друзі, а де закляті, смертельні вороги. Ану, підніміть руки, у кого Лук'ян Безсалий відібрав землю за борги.

Десятки рук підвелися в ту ж хвилину над головами. Загомонів народ:

— Усіх грабував. Нікому не давав пощади. Навіть сиріт не жалів.

— Аби по закону брав. У нього на землю бумаги є,— попробував було заступитися за брата Трохим Іванович, але цим заступництвом тільки викликав ще більше обурення солдаток.

— Ти теж не кращий за свого брата,— кричали вони, розмахуючи перед ним руками.— Скільки маєш прибутків з бакалійної крамниці? Ну, вийди на трибуну, скажи усім людям, як обмірюєш та обдурюєш нас.

— Тихше ви, баби... оратора не чути.

— Он скільки людей ним пограбовано! — продовжував Метелик.— Так що ж нам дивитися на таких павуків? Чого ждати? Кого боятися? Я так думаю: не витрачаючи часу, треба організувать Ради і одібрати все, що отакими людьми пограбовано у народу.

Наче рій, загудів майдан. Виступ Метелика страшенно обурив слобідських куркулів та крамарів.

— Жени його з трибуни!

— Не хочемо слухати! Геть!

— Самоуправничати задумав?

— Мабуть, на фронті таким розумним став!

— Розхрабрився... Відбирати... Як це так відбирати? Що ж це таке, панове, починається?

— Панів тепер нема... Панам по шапці дали, і вам дамо.

— Чули? Та що ж це, справді, робиться? Закликати народ до розбою?

Метелик почекав, поки затихли трохи вигуки багачів, і так само різко й сміливо продовжував:

— Так, ми будемо відбирати награбоване, забране у народу, і хочете ви того чи не хочете, а ми, солдати, тепер почнемо господарювати по-своєму. Землею буде володіти трудовий народ. А коли здумаєте чинити опір постановам Рад — силою візьмемо! І, може, трапиться таке, що проллється кров. Ми цієї крові проливати не * хочемо, але, якщо треба буде,— знайте, граждани буржуї, ми ні перед чим не зупинимось... Ми і зброю знайдемо...

Метелику більше не дали говорити. Здійнявся неймовірний галас, крик, лайка. З багачами сперечалася біднота. Виблискували ненавистю очі, наливалися кров'ю обличчя, стискалися кулаки. Метелик не залишив трибуни. Він іще не все сказав, що хотілося йому сказати, і, зачекавши з хвилину, продовжував:

— Мав я невелике господарство, землю,— де вона, моя земля? Забрав її Лук'ян. Мав я дружину... Хороша була в мене дружина... Хто її занапастив? Хто віддав її, добру, чесну труже-ницю, до тюрми? Лук'ян і Софія Ізарова віддали. Вони за це мусять відповідати. На їхній чорній совісті цей гріх. Недавно я дізнався... Дружина моя... в тюрмі... померла...— Затремтів у Метелика голос, але не схилив солдат голови, не замовк. Гарячі слова його линули над майданом, хвилювали своєю правдивістю серця таких же, як і він сам, трударів.— Я повернувся додому з фронту до спорожнілої хати. І що ж мені тепер робити? Може, в найми найнятися до Лук'яна? Чи, може, одягнути на плечі торбу та піти з сином по дворах милостину збирати? Ні, не піду я з торбою, а хочу одібрати все, що забрано в мене, і почати нове життя, вільне... Сила в нас є, господарювати ми вміємо. Хай живуть Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів! Геть буржуазний уряд! Хай живе вождь робітничого класу і всіх трудящих — Ленін!

Метелик зійшов з трибуни, але багачі довго не могли заспокоїтись після його виступу. Вони стояли окремою групою і дружно аплодували, коли виступали аптекар Лякін та чорносотенець піп Віталій. Виступ же Метелика особливо їм дошкулив.

— Дивовижно! Неймовірно! — обурювався в колі своїх однодумців аптекар Лякін.— Вони, чи бачите, погрожують нам... Да-с, погрожують застосуванням зброї. І хто? Хто, запитую? Метелик,.. Простий, чи бачите, солдат мені, освіченій людині, сміє погрожувати. Що ж це діється, панове? Я відмовляюся розуміти.

— Сьогодні вони підуть до вас у дім, а завтра до мене, все добро заберуть... І я повинен мовчати.

— Це, чи бачите, варварство, справжнє варварство, Лук'яне Івановичу,— не вгамовувався аптекар,— збунтована чернь... Для них потрібні, чи бачите, добрі нагайки або ще краще — кулі. Козачі кулі... Да-с! Як у п'ятому році...

— Ти, аптекарю, помовч... Кулі ми бачили на фронті. Кулею нас не злякаєш, а за такі розмови, дивися, хлопців гукну, ми швидко з тобою впораємось.

Лякін зніяковів і, поправляючи на носі пенсне, почав викручуватись:

— А я нічого... Чи бачите, зараз свобода слова... Я можу свої думки висловлювати, як мені хочеться.

— Висловлювати можеш,— сказав похмуро солдат,— а страхати нас не смій. Зрозумів?

Лякін, здригнувши плечима, замовк. Але не міг замовкнути Лук'ян.

— Як він на мене визвірився, Метелик оцей. Землю його забрав!.. А що ж мені було робити, коли його дружина заборгувала, а віддати нічим, взяти в неї нічого, крім земельного наділу. Я по закону... судом одібрав... І ти не погрожуй мені. Я не з полохливих... За себе постояти завжди зумію,— широкою долонею витер спітніле обличчя. Наче ми заважаємо їм багатіти. Багатійте й ви, хоч подавіться.

— А ти ж не подавився? Он як розжирів на добрих харчах,— сказав худенький, виснажений солдат, сміливо дивлячись Лук'янові в примружені очі.— Злобна ти людина... Ну, нічого... дай строк. Зламаємо й тебе... Цар більшу силу мав, а з царем упорались...