Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Упораємося й з вами!

Лук'ян, стиснувши кулаки, ладний був кинутися на солдата, та за руку його своєчасно схопив більш обережний Трохим Іванович.

— Лук'яне, ти що?.. Біду хочеш накликати? Дивися, скільки їх... Одного зачепи — всі за нього горою стануть, зімнуть тебе одразу... Злі вони стали проти нас, дружні між собою.

— Так! — погодився Лук'ян.— Дружні, сволочі,— і одвернувся від солдата.

— Я ось думаю,— озираючись навколо, говорив бакалійник,— крамниця в мене... Я буду торгувати, а вони прийдуть за горло мене брати. Це ж розбій. Це ж справжній розбій! Але коли вони тільки посміють...

Трохим Іванович раптом замовк. На трибуну вийшов бородатий чоловік. Бакалійник помітно зблід. А що, коли він почне зараз говорити про нього так само, як говорив Метелик про Лук'яна? Трохим Іванович не зводив з нього очей. На солдатові старенька гімнастьорка, шаровари, картуз з потрісканим козирком. Замість ноги — дерев'янка.

Це був Пимон Базалій. Його важко було пізнати, так він схуд і постарів у тюрмі. Всі знали, що в кімнаті Софії Ізарової знайшли забиту солдатку, а біля неї Пимонову стамеску. Дехто вірив, що Базалії позаздрились на Софіїне добро. Люди, мовляв, вони бідні, їм потрібні гроші. Але більшість присутніх тут добре знала Пимона та його дружину. Особливо добре знали їх солдатки. Ніколи не могли піти Базалії на злочинство. Хтось інший забив солдатку. А хто саме — судом не встановлено, хоч і ходили свого часу вперті чутки, що солдатку випадково забив Трохим Безсалий. Але то були тільки чутки, ніким не перевірені і ніким не підтверджені. Мабуть, несолодким було для Пимона тюремне життя, коли такою сивиною вкрилась його борода. Стояв він на трибуні, оглядав майдан, заповнений народом.

Йому хотілося розповісти про фронт, і про своє господарство, і про тюрму, де просидів він кілька місяців, будучи зовсім не винним.

"З чого ж починати? Люди ждуть, а я мовчу. Якось незручно... Зроду не виступав, але сьогодні скажу... Про фронт скажу, а потім до родинних справ перейду. Метелик письменні-ший за мене, а теж з фронтового життя свій виступ починав".

— Товариші і граждани! — почав було Пимон, але в цю хвилину хтось з багачів досить голосно вигукнув:

— Арештант!

І це образливе слово, як удар ножа, різонуло серце. Очі зайнялися гнівом. Пимон не міг уже сказати того, що хотів. Великим жилавим кулаком він посварився в бік багачів.

— Смерть буржуазії, а наші рідні Ради хай живуть! І зійшов з трибуни.

— Ось це коротко і ясно. Молодець, Пимон!

— Шкода, що мало сказав. Треба було б більше.

— Він скаже іншим разом.

Кузьма Сукачов оголосив, що список ораторів вичерпано, і хотів уже було приступити до виборів солдатських і селянських депутатів, як підвівся на ноги Яків Македон.

— Прошу слова,— і пішов до трибуни, супроводжуваний дружніми порадами солдатів.

— Ти, Якове, трясони їх, буржуїв, гарненько.

— Покажи їм, що таке фронтовики.

— Не дай бідноту скривдити... Громи їх, а ми тебе підтримаєм.

Яків, легко піднявшись по східцях, зупинився біля самого краю трибуни. Сильний голос його було чути всім.

— Товариші! Правильно говорив тут піп Віталій про моря крові і ріки сліз. Але я хотів би його спитати: чия то лилася кров на полях битв? Наша кров. Чиї сльози текли ріками? Сльози наших матерів, жінок і дітей. Ось я і хочу спитати: заради чого пролито моря крові і ріки сліз? Заради чого гинули на полі брані найкращі сини вітчизни? А гинули вона заради наживи кривавого ката — царя Миколи Романова, що разом з такими ж, як і сам він, капіталістами шукав для себе нових ринків, нових земель, щоб іще більше багатіти та наживатися. Ось воно яка справа! А ми, солдати, не знали їхніх планів і намірів... За довгу кишеню капіталістів клали голови солдати, проливали свою кров. Часом дощі, завірюхи, морози, а ти в окопі у драній шинельці захищаєш православну Русь... А насправді захищали ми царя, та багачів, та всяких паразитів, які сидять на шиї в трудового народу. А в тилу наживалася буржуазія. Лук'ян Безсалий грабував солдаток — відбирав у них землю, а його сестра Софія багатіла на поставках для фронту. Солдатки, що працювали в її майстернях, одержували за свою роботу копійки, а вона загрібала прибутки тисячами.

— Правду говорить Яків. Наживалась Софія. Це правда.

— Он як він її перчить. Молодець! Не приворожила, значить, вона його ні зіллям наговірним, ні іншими чарами.

— А замолоду він же до неї залицявся...

— Чого замолоду не трапляється. Та й не була вона тоді багачкою...

— Тихше, жіночки. Хай уже потім будете гомоніти, а зараз помовчіть, бо мені Якова не чути.

А Яків продовжував:

— Знайшлася така людина, що знала про горе народу і про сльози матерів, вдів і сиріт. Ім'я цієї людини Володимир Ілліч Ленін. Це він став на захист всіх знедолених. Ленін створив партію більшовиків, яка повела за собою робітничий клас і селянство на битву з капіталістами та поміщиками.

Ленін здружив робітничий клас з селянством, і в цій дружбі народилася ота сила, що розтрощить всіх наших ворогів. Трудовий народ любить Леніна, любить більшовицьку партію, бо тільки вона єдина дбає за краще життя для трудової людини.

Але за це ненавидять Леніна багачі. Зводять на нього всілякі наклепи. А Ленін — наш вождь і вчитель.

— А ти його бачив, учителя свого? — почувся насмішкуватий голос.

Яків подивився в бік слобідських багачів, відповів:

— Чи бачив я Леніна? Ні, не бачив, але мені багато про нього розповідав на фронті Артем Черкашин. А солдати нашого полку добре знають Артема! Розстріляти його хотів син Безсалого, та не пощастило йому вбити брянського робітника, втік Артем з-під розстрілу. Не знаю, де він зараз і чи живий він. Ми, солдати, пам'ятаємо все, що розказував він нам про Леніна. Цар Микола висилав Володимира Ілліча Леніна до Сибіру, а партія більшовиків, створена ним, жила, живе і житиме! Хай не думають слобідські багатії, що ми прийдемо до них з поклоном: "Допоможіть, мовляв, керувати народом. Ви — люди вчені, а ми — голота неосвічена, темна". Так. Але ми хоч і темні, а дещо знаємо. Ми, солдати, знаємо, що від Гучкова, Родзянка та інших отаких тузів буржуазії добра нам не ждати. Чому? Та тому, що пан Гучков — крупний московський промисловець, домовласник, і, звичайно, він захищатиме не трудовий народ, а таких же капіталістів, буржуїв, як і він сам. А хто такий Родзянко? — запитав Яків, озираючи майдан, переповнений людьми, що жадібно слухали кожне його слово.— Родзянко — власник величезних маєтків у Катеринославській губернії, поміщик, оборонець і завзятий прибічник політики самодержавства. То як ви гадаєте, куди він буде горнутися: до бідних чи багатих? Ясно, що до багатіїв душа його лежатиме. Отак ми розуміємо цю справу. І хоч ми поки що не вчені, це правда, але будемо вчитися. Радянська влада нам у цьому ділі допоможе. А до вас кланятися не підемо. Не діждетесь! Ми самі вас зігнемо* в дугу. А почнете заважати нам будувать нове, вільне життя — ми знищимо вас, як знищують скажених собак!

— Правильно, Якове! Так їх, чортів, глуши! — різко вигукнув безрукий солдат, дивлячись на оратора, але Яків його не чув. Очі в нього горіли такою люттю, що притихли навіть багачі, прислухаючись до його слів, у яких звучала тверда упевненість, непохитна воля.

— Кого треба обирати депутатом? Може, Лук'яна, чи його брата Трохима, чи ученого аптекаря Лякіна, щоб він нам свого розуму трошки позичив?

— Так його, глуши! — вигукнув знову той же солдат, і над майданом прокотився веселий сміх тисяч людей.

— Навіщо кривдити людину? Позич у нього трошки розуму, а він, дивись, почне в ліках помилятися.

— У саму точку вдарив. '

— Нашому Андрійовичу пальця в рот не клади — відкусить. Бувалий солдат.

— Наловчився наш Яків. В суперечках його не зіб'єш.

— Багачам спуску не дасть. Вірний товариш.

— Це неподобство! — обурено кричав у своєму колі ображений аптекар.— Чи бачите, я не торкаюся осіб. Навіщо ж він... Це обурливо! Грубіян! Простий солдат сміє, чи бачите, ображати особу ..

— Я думаю,— продовжував Яків,— обійдемося ми як-небудь без аптекарського розуму. Не можна обирати в депутати багатих. Багач буде тягти руку за багатого. А обирати треба бідних, тямущих людей. І тут я цілком приєднаюсь до виступу Марини Сукачової. Тільки бідних! І хай не страшить нас піп Віталій. Ми вже бачили на війні такі жахи, яких йому й уві сні не доведеться побачити. Слухать ми його не будемо.

— Стій! — крикнув отець Віталій, багровіючи від задушливої злоби. При загальному мовчанні вій зняв із себе позолоченого хреста і, високо піднявши його над головою, попрямував до трибуни. Люди, розступаючись, давали йому дорогу.

Біля самої трибуни піп зупинився. Маленькі рухливі очиці його, сповнені гніву, зустрілися з спокійним поглядом Якова.

— Ти... ти повстаєш проти бога? Відповідай! Завмер майдан в чеканні відповіді.

— Я, отче Віталію, сумніваюся відносно бога, але попам тепер я зовсім не довіряю. Та ще таким розпусним перелюбцям, як ви.

— А що, дістав? — вигукнув безрукий солдат. Піп опустив руку з хрестом, пішов назад червоний, мов варений рак. А Яків, дивлячись йому вслід, говорив:

— Ви священик, пастир божий, служитель церкви; чому ж, виступаючи отут з трибуни, ви не запропонували багачам поділитися своїм багатством з бідними людьми? А то що ж вийшло, наприклад, у селі Покрівці? Поміщик вигнав на поле своє стадо і почав травити достиглий хліб. Міліціонер запропонував припинити потраву, а поміщик йому відповідає: "Поки не скликані Установчі збори, я хазяїн на своїй землі, що захочу, те й робитиму з своїм урожаєм".

— Наволоч! — почувся з натовпу чийсь обурений голос.

— У шию його гнати, а хліб — народові.

— А хіба він один такий? В інших повітах теж поміщики не кращі. Забороняють селянам косити траву, підпалюють скирти необмолоченого хліба, вирізують худобу, намагаючись голодом задушити революцію. Дурні! Не розуміють того, що задушити революцію неможливо, бо дуже багато народної крові за неї пролито. А ви тут, батюшко Віталію, почали розповідати заповіді, і так у вас виходить, що не смій чіпати багатого, бо блискавиця спалить твій дім і страшна хвороба візьме твою сім'ю. І все ж, як не старався застрахати нас піп Віталій, а ми будемо діяти так, як підказує нам революційна совість.