Джек Лондон - Білозуб, Джек Лондон

Пізніше прийшло двоє індіян, Білозуб бачив, як вони скинули собі на плечі багаж і спустилися з пагорба разом з Метом, що ніс чемодана й постіль. Білозуб не побіг за ними - його господар лишився в хатині. Мет незабаром повернувся. Скотт підійшов до дверей і покликав Білозуба всередину.

- Бідолаха ти,- ласкаво сказав він, чухаючи йому за вухами й плескаючи по спині.- Я рушаю в далеку дорогу, друже, а тобі не можна зі мною. Погарчи мені наостанці, гарненько погарчи на прощання.

Але Білозуб не хотів гарчати. Він подивився на господаря тужливо й допитливо і, притулившись до нього, засунув голову йому під руку.

- Пароплав! - гукнув Мет. З Юкону саме долинув хрипкий свисток річкового пароплава.- Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні... Та не баріться!

Обоє дверей хряснули водночас, і Відон Скотт почекав на Мета, поки той обійде хатину. За дверима враз розляглося чи то скигління, чи то ридання, а потім Білозуб став обнюхувати поріг.

- Глядіть же його, Мете. І пишіть мені про нього,- казав Скотт, коли вони сходили з пагорба.

- А певно,- відповів погонич.- Але послухайте-но, що він виробляє!

Вони обоє зупинились. Білозуб заводив жалібно, як за мерцем. Він виливав своє тяжке горе, і його зойк, що проймав жалем душу, то завмирав на тремтючих тужливих нотах, а то знову злітав угору ще з більшою силою.

«Аврора» була першим весняним пароплавом, що рушав із Клондайку. На палубах було повним-повно шукачів золота,- одні з них розбагатіли, а інші зійшли нанівець, але всі так само похапливо рвалися видертися звідси, як і сюди були поривались. Скотт стояв коло трапа й прощався з Метом, що мав уже сходити на берег. Аж раптом рука Метова так і застигла в господаревій руці, а очі його прикувало щось у глибині палуби. Скотт озирнувся. За кілька кроків сидів Білозуб і жалібно дивився на них.

Погонич тихенько вилаявся, вражений. Скотт ошелешено застиг на місці.

- Ви замкнули передні двері? - спитав Мет.

Скотт кивнув головою і запитав теж:

- А як задні?

- Та замкнув, аякже! - була ревна відповідь.

Білозуб сумирно прищулив вуха, проте ближче не підходив.

- Я візьму його з собою,- сказав Мет і рушив до собаки, але той війнувсь убік. Погонич кинувся за ним, але Білозуб метнувся від нього поміж ноги пасажирів. Він усе ухилявся від Мета й не давався йому в руки.

Та тільки-но озвався його навчитель любові, він одразу слухняно підійшов до нього.

- Не дається тому, хто стільки місяців годував його,- ображено пробурмотів Мет.- А ви... адже ж ви годували його тільки першими днями, коли спізналися з ним. Але вбийте мене, коли я знаю, як він зрозумів, що ви господар!

Скотт, що гладив Білозуба, враз нахилився й показав на свіжі порізи на морді й рану під очима. Мет нагнувся й собі і провів рукою по животі Білозубові.

- Про вікно ж ми забули! Він геть усім черевом порізався. Либонь, розбив скло й вискочив.

Відон Скотт не слухав. Він щось хутко обдумував. «Аврора» дала останній свисток. Ті, хто проводив, кинулися трапом на берег. Мет скинув свого шарфа й хотів зав’язати ним за шию Білозуба, та Скотт схопив його за руку.

- Прощавайте, Мете, друзяко. А щодо вовка, то вам не доведеться про нього писати... Бачите, я...

- Що? - здивувався Мет.- Невже ви хочете сказати...

- Авжеж, саме це. Заберіть шарфа. Тепер уже я вам писатиму про нього.

Спустившись до половини трапа, Мет обернувся.

- Він не витримає клімату! - крикнув він.- Хіба що обстрижете в спеку!..

Трап підняли, і «Аврора» відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Метові, що стояв на березі, а тоді повернувся до Білозуба.

- Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! - казав він, ласкаво плескаючи його по голові й чухаючи прищулені вуха.

Білозуб зійшов з пароплава в Сан-Франціско. Місто його приголомшило. Десь глибоко у нього в свідомості невиразне уявлення про божество завжди пов’язувалося з уявленням про силу. І ніколи досі білі люди не здавались йому такими чудодійними богами, як тепер, коли він ступав по брудному брукові Сан-Франціско. Замість рублених хатин, які він перше бачив, здіймались височенні будівлі. Вулиці на кожному кроці загрожували якоюсь небезпекою; їхали вози, екіпажі, автомобілі, здоровецькі коні тягли за собою важкі хури, снувалися довжелезні дроти, а серед цього шарварку з голосним посвистом і дзеленьканням пролітали страшні трамваї, виттям своїм нагадуючи йому рисів у лісах його рідної Півночі.

Усе це було проявом сили. У цьому всьому й за цим усім стояла людина. Вона все рухала, все знала і, керуючи цими речами, виявляла, як і за давніх часів, свою владу. Це була велетенська і приголомшлива сила. Білозубові стало страшно. Ще цуценям, опинившися зараз після Пустелі в індіянському таборі, він відчув, який він маленький і нікчемний; так ось і тепер, дорослий, гордий своєю снагою, він раптом відчув те саме. І як їх тут багато, цих богів! Йому морочилось у голові, і боліли вуха від вуличного гомону. Розгублений і приголомшений цим безугавним рухом, він відчував як ніколи раніше свою залежність від господаря і йшов за ним услід, і на мить не спускаючи його з ока.

Але місто, немов якийсь кошмар, промайнуло перед Білозубом і зникло, наче поганий, страшний сон, що потім ще не раз йому снитиметься. Господар завів його в багажний вагон і прив'язав на ланцюг серед накиданих валіз та скринь. Тут орудував присадкуватий темношкурий бог, що ці валізи й скриньки втягав у двері й кидав на купу або з тріскотом викидав із дверей туди, де їх підхоплювали інші боги.

І тут, у цьому багажевому пеклі, господар покинув Білозуба,- так він принаймні подумав, поки знайшов нюхом його речі, що їх вирішив тепер стерегти.

Проминула година. У дверях вагона знову з’явився Відон Скотт.

- Саме впору прийшли,- незадоволено зустрів його вагонний бог.- Цей ваш собака не дав мені й пальцем торкнутися до ваших речей.

Білозуб вийшов з вагона. На превелике