Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

Буяє весна. Каштани на бульварах викидають у небо гострі ніжно-кремові свічки, і море, вихолоджене зимовими вітрами, вже починає наливатися чистою голубінню. І весняний вітер надимає білі вітрила хмар.

У цей день завжди тісно у знайомих нам двох кімнатках на вулиці Пастера.

Тут майже нічого не змінилося. Картина «Синопський бій» у важкій рамі, потемнілий від часу буфет з бронзовими ручками і мармуровою дошкою, порожня клітка, в якій колись сидів папуга, матрьошка…

— Як гадаєш, Сеня-Сенечка приїде? — питає Костянтин Миколайович Арабаджі. Лацкан піджака ледь прикриває колодки багатьох орденів і медалей.

— Повинен приїхати, — відповідає Нечай. — Він надіслав мені телеграму.

— Звідки?

— Ще з Гавани. Там його нову машину випробовували. Якийсь комбайн. Здається, для збирання цукрової тростини.

— Конструктор… Сеня-Сенечка і раптом конструктор. Хто б міг подумати, — каже Арабаджі.

— А хто б міг подумати, що ти станеш доктором географічних наук?

— Я — інша річ, — сміється Арабаджі. — Я завжди любив географію. Пам'ятаєте путівник по Одесі, яким я колись хвастав? Він у мене й досі зберігається. Хочете, скажу, скільки приступок у знаменитих Потьомкінських сходах… Ну, як знаєте. Петре, кого ми ждемо?

Вони, як і колись у дні своєї молодості, називають один одного на ім'я.

— Ай справді, кого ми ждемо? — питає Леонід Гасовський.

Він сидить у кріслі-качалці. І тепер він почуває себе командиром. Адже він старший не тільки за віком, а й званням. Як же, капітан першого рангу… Після війни Гасовський закінчив військову академію і досі служить на флоті. Артистом стати йому так і не довелося. Такий талант пропав! А втім, що поробиш, коли країні потрібні не тільки вчені, конструктори, але й капітани першого рангу?

— Сеню-Сенечку, я вже казав…

— Раз, — Гасовський загинає палець. — А ще кого?

— І Якова Бєлкіна, — відповідає Нечай, не випускаючи з рота погаслої люльки.

Це та сама браєрівська люлька, яку він проніс через усю війну.

— Ясно, — добре поставленим командирським голосом каже Гасовський і повертається до Костя Арабаджі. — Будуть іще запитання?

Виструнчившись, Костянтин Миколайович Арабаджі, професор Ленінградського університету, відповідає, як належить за статутом:

— Ні, товаришу капітан першого рангу…

— Отож, — каже Гасовський і дивиться на стіл, чи все гаразд.

Стіл накритий з любов'ю, по-чоловічому, так, як це робилося на війні. На газеті рожевіють шматочки сала, лежить жменя темної солі. Дві паляниці і банка свинячої тушонки, яку Костянтин Миколайович Арабаджі на правах колишнього ординарця особисто відкрив ножем. І, звичайно, кілька пляшок.

Хліб, сіль, тушонка… Чого ще треба? Адже це не званий обід. Вдома на кожного чекає святковий стіл. Удома!.. Та сьогодні дружини не дочекаються їх. Вони краятимуть хліб, їстимуть свинячу тушонку з ножів (на фронті не було виделок). Сьогодні — їхній, чоловічий, солдатський день… І заходити стороннім заборонено.

— Затримується товариш конструктор, примушує себе ждати, — знову каже Гасовський. Він скидає піджак і вішає його на спинку крісла. В цьому штатському піджаку йому явно незручно. За тридцять років устиг одвикнути від такого тісного одягу. От коли він був артистом і грав самого датського принца Гамлета…

— Побійтеся бога, товаришу капітан першого рангу, — перебиває його Арабаджі. — Ми цю історію рівно сорок сім разів чули.

— Бога я не боюсь, я переконаний атеїст, — відповідає Гасовський. — Але якщо ви не бажаєте…

Він замовкає. Думає про товаришів. Вони йому дуже дорогі. В одного за плечима медсанбати і госпіталі, в іншого табори для військовополонених. Кожному довелося не солодко. А багатьох уже немає в живих. Хто загинув у окопах, а хто вже потім, від старих ран.

Гасовському стає сумно. Він дивиться на друзів. Офіцери, рядові… Та їх усіх зрівняла війна. Через те й зараз вони теж рівні.

— Пам'ятаєте, у сорок другому…

Тоді Нечаєві було двадцять один. Він і Кость знову зустрілися в Севастополі. За прикладом Гасовського почали відпускати гвардійські вусики. Їхній батальйон тримав оборону на Італійському кладовищі. Зустрілися, обнялися… Та про своє перебування на дачі Федорова і про те, що вони робили увесь цей час, обидва, наче змовившись, не зронили й слова.

— Пам'ятаєш Юрку Максимова?

— Славний був хлопець.

— Інакше не можна було, — глухо каже Гасовський. — Хтось повинен був це зробити. Кулемет не давав нам життя.

Він ніби виправдується. Не перед іншими — перед собою, перед своєю совістю. Не так просто посилати людей на смерть. Навіть якщо тобі дано це право і сам ти не боягуз.

— Ти коли востаннє був у Севастополі? — питає Нечай.

— Торік.

— Когось із наших зустрічав?

Гасовський не встигає відповісти. Лунає стук. Так і є, це Сеня-Сенечка. Таки прийшов, дотримав слова.

— Аякже? — каже Шкляр. — Я тільки сьогодні вранці прилетів.

Він обнімається з усіма по черзі, потім, обернувшись до Нечая, питає:

— А де Ганнуся?

— Пішла до своїх розвідників, — відповідає Нечай. — Сам Грант з Єревана приїхав. Сідай.

Останній приходить Яків Бєлкін. Раніше він ніяк не міг — була робота. Сьогодні, в День Перемоги, вони спустили на воду судно.

— Ти все ще бригадиром? — питає Шкляр.

— Звичайно. — Яків стенає плечима.

Дивне запитання! Де ж йому працювати, як не на рідному судноремонтному?

— Так, тепер, усі в зборі, — каже Арабаджі і сідає на валик дивана поруч з Нечаєм. — Що ж, почнемо.

Вони мовчки піднімають склянки. П'ють за тих, хто не вернувся з війни. За тих, хто лежить під Смоленськом і Сталінградом, за «сонною Віслою» і голубим Дунаєм. За тих, хто не долюбив, не дорадів і не достраждав на планеті Земля. За тих, хто назавжди лишився молодим у серцях матерів і в серцях