Володимир Іванович Савченко - Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко

на добу. Хтозна, чи завжди добре працювали витяжні фільтри, чи завжди мезонний промінь був налагоджений як слід, чи багато мезонів пішло на нейтридні стінки за ці десять місяців безперервної роботи? Над цим ніхто не замислювався! Антиречовина може назбируватись непомітно. Вона нагромаджується за рахунок нейтриду, вона роз’їдає нейтридні стінки…

— І коли проїсть хоч найменший отвір, — ревниво підхопив Яків, — у камеру ввійде повітря і… вибух, як в Америці!

Після цього вони й кинулися на вулицю, у мокру грудневу заметіль: мерщій на завод!

** *

Місто залишилось позаду. На безлюдному шосе водій перейшов на граничну швидкість. На пологих заглибинах асфальту “Победу” підкидало, немов на бруківці.

— В усякому разі, треба перевірити, — заспокоюючись, сказав Микола. — Можливо, нам і не доведеться повторювати Голубів дослід, а пощастить відразу одержати антиречовину.

— Американці, мабуть, теж гнали свої мезонатори кілька років підряд, от у них нейтрид і проїло… — задумливо мовив Яків.

Завод займав обнесене кам’яною огорожею квадратне поле з кілометровими сторонами. Вони проїхали повз кілька охоронних будок, і таксі зупинилося коло прохідної. Біля віконечка курив молоденький солдат заводської охорони. Побачивши начальство, він кинув цигарку й виструнчився.

— Ех, чорти б його забрали! У тебе ж перепустки немає! — глянувши на Якова, з досадою мовив Самойлов. — І як ми не замовили вдень?.. Тепер не пропустять.

— Так точно, товаришу головний технолог, не пропущу, — співчутливо підтвердив солдат. — Не можу вночі, не маю права. Мені за це, знаєте, як перепаде?

— От іще морока! — Самойлов на секунду замислився. — Ну, що ж, доведеться тобі почекати мене тут. Я знайду начальника охорони, скажу йому…

Микола віддав свій жетон і пішов на заводське подвір’я. Яків розгублено глянув йому вслід, а потім сів на лаву і став чекати.

** *

У мезонаторному цеху було так по-діловому спокійно, що Самойлов на якусь мить завагався: чи не даремні всі ці їхні страхи? Довгою шеренгою стояли чорні, лискучі при світлі лампочок, симетричні громаддя мезона-торів. Біля пультів сиділи оператори в білих халатах. Деякі, вдивляючись в екрани, щось регулювали. Величезний високий зал сповнювало стримане монотонне гудіння.

На проході з’явилася висока постать у халаті. Самойлов упізнав у ній свого помічника й заступника Кованька. Його гострий ніс був прикритий знизу респіратором.

— А-а, Микола Миколайович! — Кованько підняв респіратор, щоб мова його звучала ясніше. — Чого це ви серед ночі? Як там в інституті?

— Потім, Юрко, — Самойлов нервово потиснув йому руку. — Скажи, всі мезонатори завантажені?

— Так. А що?

— Давай погасимо один. На якому зараз дуже блимає?

— На всіх… — (Від його спокою Самойлову стало моторошно). — Давайте вимкнемо дванадцятий… — Кованько підійшов до найближчого мезонатора, вимкнув прискорювачі, іонізатори і взявся за рубильники вакуумних насосів.

— Зажди! Не чіпай! — крикнув Самойлов і схопив його за руку.

Опівночі охорона в прохідній змінилася. Новий вартовий поглядав на Якіна підозріло.

“Еге ж, так і побіжить Микола шукати начальника охорони! Він, мабуть, як тільки зайшов у цех, одразу забув про мене… — сумовито роздумував Яків. — Навіщо я йому? Він на заводі хазяїн, сам усе зробить… Не спромігся навіть пропуска організувати! А хто ж, як не я, на штовхнув його на думку про завод… Ех, Самойлов, Микола! Ще товаришем себе зве! Відіпхнути мене хоче, в генії пнеться… Ні, я його таки дочекаюся!”

** *

Юрій Кованько не звик розпитувати начальство Він любив до всього доходити самотужки. Але тепер, позираючи на Самойлова, який напружено вдивлявся в екран, на крапельки поту на його чолі, він не витримав:

— Та скажіть же, в чому справа, Миколо Миколайовичу!

Микола не почув його слів. Він припав поглядом до групи зірочок, які безперервно блимали в темряві камери — у лівому нижньому кутку, на стику трьох пластин нейтриду. Він увімкнув внутрішнє освітлення і спрямував промінь у цей куток. Там блиснула маленька краплинка. “Антиртуть! А ось іще невеличка крапелька — також антиртуть”.

Він підвів голову, кивнув Кованьку:

— Поглянь сюди… Бачиш — краплинка в кутку, малесенька?

— Бачу, — помовчавши, сказав Кованько. — Я такого раніше не помічав…

— Це та сама речовина, від якої…

Самойлов почув за спиною чиєсь дихання і вчасно озирнувся: позаду мовчки стояли оператори. Їм було цікаво: всі знали, що Самойлов розслідує причини катастрофи в Ядерному інституті.

“Скажи їм зараз, — майнуло у Миколи в голові, — таку паніку зчинять, що…”

Він сухо звернувся до операторів:

— Ідіть на свої місця, товариші. Стежте за мезонаторами.

Люди в білих халатах зніяковіло розбрелися.

— У тебе ключі від кабінету? — спитав Самойлов Кованька. Той порився в кишенях, знайшов. — Я піду подзвоню директорові, а ти тимчасом перевір усі вакуумні системи й увімкни допоміжну відкачку.

Самойлов прочитав німе запитання в карих Кованькових очах.

— Це… те саме, що спричинило вибух у лабораторії Голуба, — стиха сказав Самойлов. — Тільки нікому ні слова, інакше… сам розумієш…

** *

Голос у Власова був сонний і благодушний. Очевидно, директор уже збирався лягати.

— Здрастуй, Миколо Миколайовичу! Звідки ти дзвониш?

— Я з заводу, Альберте Борисовичу… — Самойлов запнувся. — Товаришу директор, я вимагаю негайно зупинити завод, точніше —