Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

нижча, приземкуватіша… Найімовірніше — це кроманьйонець, прародич, або, точніше, випадково вцілілий потомок цих прародичів західноєвропейських народів. Живий кроманьйонець. Що скажуть мої колеги? Що скаже весь науковий світ? Не краще за єдинорога. Я перевершив сам себе».
4. Продовження щоденника

«13 червня. Мій Адам, так я назвав дикуна, видужує швидше, ніж я сподівався. Два дні після сутички з ведмедем він пролежав у гарячці, непритомний, ричав і поривався встати. Ми з великими зусиллями утримували його в постелі.

Скориставшись непритомністю дикуна, я, признаюсь, не втерпів і зробив деякі дослідження антропометричного характеру. Обсяг його черепа — 1175 кубічних сантиметрів (у горили — 490, у європейців — 1400 кубічних сантиметрів). Цікаво, скільки важить його мозок?

Коли життя дикуна висіло на волосинці, у мене, каюсь, майнула думка: полишити його напризволяще. Якби він помер, я зміг би негайно анатомувати труп. Скільки складних питань розв'язав би розтин. Але я утримувався, — буду відвертим до кінця, — не з гуманних міркувань. Я покладаю, надії на цього дикуна. Я заберу його з собою в Париж, навчу говорити, приручу, цивілізую, і скільки надзвичайно цікавого він зможе тоді розповісти. Найцікавіше питання: зберігся ще хтось з його племені чи він останній екземпляр доісторичної людини.

Дикун, безумовно, володіє чимось на зразок мови, яка складається всього з кількох звуків, схожих на вигуки.

«Ауа», наприклад, каже він кожного разу, коли хоче пити. Дуже часто з його уст зривається якийсь зук, схожий на «тц-а-а», ніби Адам кличе когось. А коли я показав йому вчора шкуру вбитого ведмедя, він сказав: «У-у-у», — і на його обличчі з'явився вираз вдоволення.

Я уважно оглянув його тіло. Надзвичайно великий обсяг грудної клітки є, очевидно, наслідком життя в горах, де дуже розріджене повітря. На підошвах шкіра в дикуна товста, мозолиста. Ось чому він не відморожує ніг.

Його щоки і навіть чоло вкриті пушком, по всьому тілу, особливо на ногах і на зовнішньому боці рук, росте рудувате волосся завдовжки п'ять-сім міліметрів. Звичайно, не тільки воно, а й товста загартована шкіра та клітковина оберігають його від холоду.

На плащі Адама я знайшов цікаву «шпильку», зроблену з слонової кістки і прикрашену різьбленим птахом, схожим на глухаря. Дикунові відомо мистецтво. Він, очевидно, спускався з гір туди, де водяться слони.

З тої хвилини, як я врятував його від смерті, Адам відданий мені, мов собака. Коли я перев'язував його рани, він схопив мою руку і облизав, виявляючи так свою вдячність. Таким чином, я мав приємність пізнати «первісний поцілунок».

Сьогодні вранці Адам підвівся з постелі і, незважаючи на мою заборону, — хоча взагалі він слухняний, — вийшов з палатки, зірвав пов'язку і з відкритою раною пролежав до вечора на сонці. Це гірське сонце творить чудеса. Опух зменшився. Рана швидко загоюється. Ще кілька днів, і ми вирушимо в путь. Чи піде він зі мною? Чи залишить свої рідні гори? Як би то не було, я не розлучуся з ним. Живий чи мертвий, він буде в Парижі.

27 вересня. Нарешті я дома, в Парижі, у своїй маленькій квартирі. Як довго я не писав! Адам зі мною. Але чого це мені коштувало!

Всупереч моїм сподіванням він пішов за мною. Адам корився, точніше, намагався коритися кожному моєму слову, оскільки сам міг справитися з своєю дикою натурою. Поки ми не спустилися вниз, до людей, все було гаразд. Але потім…

Найперше, чим я був заклопотаний, — як одягти його. Не міг же я привести Адама в цивілізоване товариство голого, тільки із звіриною шкурою на спині. Я насилу знайшов білий фланелевий костюм на його зріст. Це були широка сорочка і штани. Сорочку він сяк-так надів, але з штаньми ніяк не міг змиритися. Вони зв'язували і смішили його. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, пирхав і прекумедно вивертав ноги.

У Калькутті на людній вулиці він зненацька зняв штани і кинув їх. У Калькутті люди звичні до наготи, і це не викликало великого скандалу. А що як він утне таку штуку в Парижі?

Вперше я вилаяв його, і який же він був жалюгідний, усвідомлюючи свою провину. Адам знову намагався лизати мені руки, хоч я йому й забороняв це робити.

Коли ми вже були на пароплаві, з ним знову трапилася пригода.

Перед самим відходом завила сирена. Адам, охоплений панічним жахом, упав на палубу, а потім підхопився і в одну мить перемахнув через борт у море. Довелося виловити його звідти і замкнути в каюті..

Багато клопоту завдав Адам мені і з харчуванням. Не могло бути й мови, щоб ходити з ним до спільного столу. Йому приносили обід в каюту. Але він відмовлявся — не міг їсти наші страви. Зрештою, довелося давати йому, як і в горах, сире м'ясо та воду. До всього Адамові допікала спека, і він часто вив, викликаючи нарікання пасажирів. А виводити його на палубу теж було не просто — довкола нього завжди збирався натовп зівак. Все це завдавало мені чимало клопоту.

Трудно і довго описувати всі події цієї подорожі. Адам весь час то лякався, то дивувався. Поїзди, автомобілі страхали його. Наш одяг, будинки, електричне освітлення буквально приголомшували дикуна. Якась дрібниця, на яку ми не звертаємо анінайменшої уваги, — рухлива світлова реклама, звуки духового оркестру або гурт галасливих хлопчаків-газетярів, — так поглинали увагу Адама, що мені доводилося по кілька разів смикати його за руку, щоб зрушити з місця.

Та що б там не було, моїм мукам настав кінець. Адам у Паржі.

14 грудня. Адам досяг деяких успіхів. Він уже не лиже мені руки. Звик до костюма — дуже любить яскраві галстуки. Навчився їсти наші страви з допомогою ножа й виделки. Знає кілька найвживаніших французьких слів. Але виходити з ним на вулицю я ще не