Євген Серафимович Велтистов - Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов

— Скажи, що я маю робити? Мій друг росте щодня, він уже йде до школи, а я… я все такий самий… Чому це так, Автук?

Гум-гам промовляє тихо, але з кожним словом Автук все дужче розжарюється.

— Ти дуже сильний, Автук. Ти даруєш мені все, що б я не попросив… Зроби так, щоб я не розлучався з другом!.. Погаси або засвіти зорі, зупини або запусти час — як сам забажаєш, лишень виконай моє прохання!

Всередині машини щось задзвеніло, яскраво спалахнув вогонь і погас. Гум-гам тихо скрикнув, торкнувся долонею Автука. Він був холодний і чужий, як порожній кістяк зоряного корабля, назавжди покинутого космонавтами. Тільки в глибині машини мигтіли якісь лампи.

Прискакав у двір сурмач на білому коні. Просурмив: “Усім, усім, усім!” Завернув коня — і клусом до іншого двору. Там сурмить збір.

А за ним, за сурмачем у ясно-червоній майці, за білим конем біжить юрбою дітвора. Зупиняються пішоходи, гальмують машини, постовий махає водіям: “Ідуть діти!”

Попереду процесії — кінь. Обережно переходить вулицю пішохідними доріжками. І вухом не веде, коли вершник сурмить.

Максим біжить за білим конем, серце його радісно калатає. Він пізнав його: це той, найкрасивіший у світі кінь, ба навіть не кінь, а скакун, не скакун — сама мрія. Він мовби скочив із хмари — так зненацька прискакав. Тільки вершник інший — сурмач. Ясно-червоний сурмач із срібною сурмою.

Сурмач під’їхав до школи, просурмив у самісіньке небо: тра-та-та!..

— Сьогодні День Нескінченності! — голосно сказав сурмач. — День, що розпочався мільйони років тому. День, що ніколи не закінчиться… Не баріться, гей ви, найдопитливіші в світі!

Максим перший помчав до школи. За цим сурмачем він ладен був летіти аж на край світу. Він помітив, як спалахнуло над входом, розбризкуючи іскри, вогненне коло і діти ринули в розчинені навстіж двері.

А на сходах їх зустрічають Живі Літери. На сходинках у паперових плащах стоять діти, і в кожного на грудях написана літера. Коли швидко бігти сходами й читати літеру за літерою, то виходять такі слова:

А ТОМУ, ЩО ТОМУ НЕ КІНЧАЄТЬСЯ НА У!

Навіть знак оклику є. Довгий-предовгий. Мабуть, найвищого десятикласника для нього вибрали.

“Ти гадаєш, що піднімаєшся по сходах? — стиха запитує гостей чийсь голос, який, здається, лунає звідусіль. — Ти піднімаєшся вгору… Ти прямуєш до зірок…”

Вгору, вгору… До залу, до залу. Він на останньому поверсі.

Але не так просто потрапити до залу. Біля дверей схрещують списи-авторучки грізні вартові, заступають новачкам дорогу, запитують:

— А ти все на світі знаєш?

— Ні.

— Проходь!

— Авжеж, я все знаю, — уперто говорить Максим, скоса позираючи на спис з гострим пером замість наконечника.

— Ти помиляєшся! — весело відгукується школярик, приймаючи спис. — Проходь!

Максим ступив до темного залу й поточився назад. Праворуч вистрибують у траві антилопи, ліворуч хлюпочеться в морі синій кит, а коли підвести голову, побачиш орлів, які ширяють у високості.

“Хто найбільший у світі? — лагідно запитав притихлих глядачів голос. — Хто найменший у світі, ти знаєш?..”

Біжать на екрані страуси; чатує жабка на комара, який дзижчить над нею; висить на гілці догори ногами кумедний лінивець… А Максим усе оглядається, шукає синього кита. Як гарно грався він у морі! То вигулькне з води симпатична морда, то привітно махне хвіст, то злетять водограєм бризки. Неначе це підводний човен поринає в глибочінь, потім спливає і, наче могутній таран, розтинає срібло моря…

“Чому трава зелена, небо голубе, а веселка барвиста? — стиха запитують живі стіни. — Чому світ розмаїтий?”

Та ось вже немає в темряві ніяких стін. Колихається довкола глядачів океан зеленого листя, пурхають над квітами метелики, дзвенить у глибині неба жайвір, і дітям здається, що то літній вітер пролетів над їхніми головами, трав’яний, гомінкий, духмяний вітер.

“Хто найпрудкіший у світі? — встиг шепнути кожному на вухо вітер. — Відгадай, як гратися в найпрудкіше?”

І настала глибока ніч… Ні, певне, це не ніч, а порожнеча з усіх боків, похмура, бездонна порожнеча, від якої ледь паморочиться голова. Раптом з темряви поволі випливає біла постать, а під нею така знайома блакитна куля Землі…

— Космонавт! — луною озвався зал, упізнавши космонавта, що плавав у невагомості, немовби грався серед зірок.

Максим сидів тихий, розчервонілий. Йому було жарко, і він розстебнув ґудзика на комірці. Коли б оце Гум-гам та сидів зараз поряд!.. Він, Максим, нахилився б до нього, сказав би на вухо:

“Ти бачив? Крихітний жайвір літає, прудка антилопа вистрибує в траві, а синій кит плаває у морі. Диво дивне! Але чому це так?.. Я ніяк не збагну, чому наше Сонце, таке величезне зблизька, — крупинка серед зірок?.. А самі зірки — всі вони крутяться, як дзига! Це просто сміх, та й годі! Ти ж бо знаєш, Гум-гаме, що я не маю каменя подорожувань, але щойно я бачив зорі на власні очі, і мені це незрозуміло. Як же ото можна було мені побачити їх?”

І ще він скаже Гум-гаму:

“Виявляється, моя Земля зовсім маленька перед зірками. Зате вона добра, Гум-гаме. Я тепер геть усю бачу її! Я бачу, як я пірнаю з невеличкого острова в невеличке море. Я бачу, як забираюся на низькі гори, а потім ширяю в хмаринках разом з крихітними орлами. Я навіть можу взяти Землю в долоні, як звичайний м’яч, і підкинути вгору, і спіймати…”

— Гей, ти, першокласнику, не штовхайся! — урвав Максимові думки чийсь голос.

Він і не помітив, як став розмахувати руками, розмовляючи з далеким Гум-гамом, і штовхнув сусідку в білому фартушку.

— Сама не штовхайся! — з серцем відповів Максим. — Теж мені ще — першокласниця!

А зірки на екрані все ближче й