Євген Серафимович Велтистов - Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов

ось іще один двієчник! — радіє Максим, забачивши, як мчить Петрик Зайчиков. — Привіт, Зайчику! Це я про тебе кажу.

— Про мене? — Петрик Зайчиков широко роззявляє рота.

— Звичайно! — долинає згори упевнений голос. — Ти любиш гратися в кульки?

— Люблю, — відказує Зайчик, нічого не розуміючи.

— Я щойно бачив, — фантазує Максим, — як одного хлопчиська прогнали з класу за те, що він дістав з кишені кульку. А в щоденнику записали: “Двійка. Бабусі негайно прийти до школи…”

Юрба майбутніх першокласників слухає спостерігача. Адже їм не видно, що відбувається зараз на четвертому поверсі. А Максим і сам уже вірить у те, що каже.

— Бідолаха! — жалісливо зітхає Максим, кривлячись у пусту шибку. — Він плаче біля дошки. Тільки-но він підняв руку, його викликали до дошки. Знову двійка!..

— Та що ти вигадуєш! — нерішуче промовив хтось. — Хіба в школі не можна запитувати?!

— Ти кажеш, я вигадую!

Максим спритно перевернув драбину, спустився вниз.

— Вигадую! Я вигадую, еге? — Він підступив до хлопчика. — На! — І подав йому драбину. — Дивись, будь ласка, сам.

Хлопчик обережно поставив драбину, став на щабель і впав, здійнявши хмару куряви.

— Двійка, — сказав Максим під загальний регіт. — Двійка за брудну сорочку. Невмійко вибуває з гри.

Незграбний невмійко поплентався перевдягатись.

— Ви собі як хочете, — сказав Максим, завдавши на плечі свою драбину, — а я двійки хапати не збираюся. Краще з Гум-гамом розважатися… — Він змахнув затиснутим у кулаці осколком синього скла. — Ось мій камінь подорожувань, — голосно вів далі Максим. — Я можу зникнути будь-якої хвилини. Мій друг нині шукає нову планету. Хто хоче гратися з нами, того я беру з собою!

Максим розмахував осколком скла, одначе ніхто не мав сумніву, що він тримає магічний камінь.

— А драбина? — поспитав котрийсь із хлопців. — Як вона чудово перевертається!

— Звичайнісінько, — відповів Максим і засунув до кишені скельце. — Це драбина-вертушка, по ній можна легко залізти на Місяць. Гум-гам усім вам подарує такі драбини. — Максим погладив драбину. Він був радий, що в нього зберігся перший подарунок Гум-гама.

А Автук — він чомусь не сердився на Максима, керував його драбиною… Може, тому, що хлопчик виручав друга, затримував час у своєму дворі?..

Різке дзеленчання долинуло з вікон, і діти зашепотілися:

— Дзвінок… Це дзвінок… Пора до школи…

…Вони заходили по черзі з батьком і матір’ю до порожньої класної кімнати, де за столом сиділа вчителька, і вмощувалися на стільцях. Після сонячного ранку прохолодна кімната видавалася голубою, квадрат дошки — чорною плямою, а ряди столів — дуже суворими. Але на вікні зеленіють рослини — зовсім як трава на газонах.

— Добрий день, мене звати Марія Георгіївна, — відрекомендувалася усміхнена учителька і запитувала свого майбутнього учня чи ученицю: — Як твоє прізвище? Як тебе звати?

Марія Георгіївна не кваплячись записувала відповіді в товстий журнал й потому казала:

— Ми хочемо познайомитися з тобою. Ти вмієш читати?.. А писати? А малювати любиш? Восени ти підеш до першого класу. До першого “А”.

Дві дівчинки, яких Марія Георгіївна записала першими, засоромились, радісно кивнули у відповідь, їм дуже припала до вподоби гарна, лагідна вчителька, тож коли Марія Георгіївна сказала, що їх прийнято до першого класу “А”, дівчатка разом відповіли:

— Дякуємо!

А після дівчаток до класу зайшов білоголовий хлопчик з бабусею, і тут учителька почула дивовижні слова: “Не хочу”. Зайчик ледве ворушив губами, проте його почули й бабуся, й учителька. Бабуся аж руками сплеснула, а вчителька уважно подивилася на хлопчика.

— Чому ти не хочеш учитися, Петрику? — запитала вчителька.

— Я люблю гратися. — Зайчик оглянув клас.

Марія Георгіївна всміхнулася.

— Усі діти встигають учитися і гратись.

— Я люблю гратися вдень і вночі, — уперто стояв на своєму Зайчик. Перед його очима була драбина, що сама тримається в повітрі. — Я не вчитимуся!..

Аж тут втрутилася бабуся, і Зайчик схлипнув.

— Прийдіть краще завтра. Нехай хлопчик утихомириться, — порадила бабусі вчителька.

Услід за Петриком Зайчиковим відмовилися вчитися, завдаючи прикрощів своїм батькам, Михайло і Сергій Сомови та ще десять хлопчиків і дівчаток. Коли зайшов Максим, Марія Георгіївна вже не дивувалася. Вона тільки запитала:

— Ну, а ти чому не хочеш?

— Бо мій двоюрідний брат засох від науки, — голосно промовив Максим і зиркнув на батька, який сидів поряд.

Батько насупив брови:

— Максиме, так не кажуть про старших. А мама стала просити вибачення:

— Та вибачте йому, повторює казна-що. Його брат — доктор наук, — додала вона.

— Я все розумію, — мовила Марія Георгіївна. — Прошу, зачекайте в коридорі.

Марія Георгіївна попрямувала до директора. Вона йшла коридором, де нервували батьки й дивились у вікна діти.

Вона не могла збагнути, що відбувається: в жодній книжці вчителька не читала про такий дивовижний випадок.

“Щось сталося з дітьми, — думала вчителька. — Як усе це пояснити директорові?”

Але директор, виявляється, вже довідався про все, бо й інші вчителі перших класів теж прийшли до нього порадитися: діти не бажали учитися.

— Та це ж діти… — сказав директор. — Вони вперше знайомляться зі школою. Для них розпочинається великий урок, який триватиме все життя. Запросіть до мене, будь ласка, батьків…

І ніхто не знав у всьому світі, що в цей момент на другому кінці зоряного простору, в повітряному місті, в найбільшій кімнаті плавучої кулі, стоїть Гум-гам перед розжареним Автуком. Автук світиться зсередини, немов гнівається за те, що Гум-гам запитує його.

— Скажи, — питає Гум-гам свого Автука, — чому я найнещасніша людина?

Автук аж палахкотить сріблястим вогнем, так і пашить в обличчя хлопчикові, одначе Гум-гам не відступає, дивиться на безмовну машину. Він добре пам’ятає, як Автук викинув його друга Максима, коли той спитав, чому машина спинила час.