Василь Павлович Бережний - Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний

Ми давно проклали підводні траси навколо Землі. Хто ж не знає, що вона всуціль покрита водою? Це наше щастя, що Земля оточена водяною сферою. Ми ж бачимо, які незграбні істоти живуть на суходолах інших планет, як важко їм пересуватися у безводному просторі. Тому в них м’язів багато, а мозку мало. Вони приречені на вимирання. Зате наше середовище — водяна сфера — дала нам змогу розвинутись у прекрасні, гармонійні, до того ж мислячі істоти. Дві третини нашого організму становить мозок!

— Глибинці — хороші істоти, але люди… — не вгавав Дем’янко. — 3 людьми вам не зрівнятися!

— Та хто це тут городить усякі нісенітниці? — просигналив Узу. І вже по тому, як змінювалися частоти його хвиль, усі зрозуміли, що він втратив самовладання. — Клянусь Вічним Океаном — за п’ять тисяч років свого свідомого життя я ще не чув дурнішої дурниці! Підпливи до мене!

Що було робити? Та відступати Дем’янко не думав. Чого ж він має відступати? Хіба правда не на його боці?

Рішуче поплив до центра Ока.

Побачивши Дем’янка, Узу аж плавниками змахнув.

— Та це ж механізмик. Цікаво, хто із хворих на заздрість виготував тебе, хто послав сюди?

— Я народився в Непитайлівці, — з гідністю відповів Дем’янко.

— Такого басейну в Світовому Океані нема.

— Так, — погодився Дем’янко, — в океані нема. Непитайлівка знаходиться на суходолі…

— Хто послав тебе сюди? — нетерпеливився Узу.

— Акванавти. Це такі відважні люди, як і я, — гордовито відповів Дем’янко Дерев’янко. — Мене познайомив з ними Дельфін…

— Це до нашої розмови не стосується, — перебив Узу.

— А ви ухиляєтесь від суті нашої суперечки, — зауважив Дем’янко.

— Нашої суперечки? — перепитав Узу. — Чи ж я дозволю собі сперечатися з механізмом? Якщо це жарт, то можна сказати, що він провалився. Відповідай, нарешті, хто тебе виготував?

— Я вже сказав, шановний учителю, я народився на материку…

— Отже, ти не хочеш признатися, хто це висуває безглузду материкову гіпотезу… А втім, ти, певне, цього й не можеш зробити…

— Не можу? — сипнув хвилями Дем’янко. — Я все можу!

— Та ми дізнаємось, — продовжував Узу. — Ось ми тебе розберемо і розкриємо усі твої секрети.

Як тільки Дем’янко почув це, по всіх його системах пройшов струм підвищеної напруги.

— Рукань хотів розібрати мене — йому не вдалося, — просигналив Дем’янко. — Не вдасться і вам!

Крутнувся Дем’янко, пірнув та й поплив пріч від центра Ока:

— А зловіть його! — заволав Узу.

Великий табун глибунців кинувся навздогін, але між ними зчинилася така штовханина, що Дем’янкові вдалося відпливти на значну відстань.

Ось уже й люк у диску видніється — сизувата пляма на золотавому тлі…

А глибунці наздоганяють.

Дем’янко відчайдушно гребе руками й ногами, але з кожною секундою вони все ближче й ближче. їхня швидкість наростає, а Дем’янко рухається все повільніше, наче сама вода намагається затримати його.

“Баласт! — промайнула в Дєм’янка думка. — Це баласт мене затримує! До того ж і я в отворі можу застряти…”

Скинув ранець з камінням і одразу шугнув угору.

Проскочив люк. Тепер якби встигнути до ущелини… 0, коли б вискочити з цього яскравого Ока! Може б, сховався у підводних гаях…

Певно, глибунці подумали, що ранець — то складова частина механізмика і на якийсь час затрималися біля нього. Але ненадовго. Пропливаючи між рожевими скелями, Дем’янко оглянувся — наздоганяють!

Добре знав: упіймають, то розберуть, а складати ж не вміють та навіть і не пробуватимуть. А хіба можна щось пояснити Узу? Він же навіть думки не припускає, що під сонцем вигріваються материки, що там гуляють вітри…

Ой, леле, глибунці вже близько! П’ятеро найпрудкіших вирвались наперед, ось-ось схоплять…

Ну, що робити Дем’янкові? Невже пропадати?

І тут Дем’янко згадав про ті коштовні камені, які дали йому друзі-глибунці. Хоч і шкода їх кидати — це ж глибоководні сувеніри, — та нічого не вдієш, вони тягнуть на дно…

Один по одному вийняв сяючі мінерали. Наче вогні спалахнули у товщі Океану — червоний, синій, зелений… Сяйнули та й погасли в глибині, а Дем’янка так і підкинуло вгору!

Глибунці почали відставати. Мабуть, в такі високі шари їм і підійматися не можна.

Дем’янко подивився вниз — глибунців уже не було, певне, вернулись.

Врятувався!

* * *

Довго блукав Дем’янко у товщі Океану, — може, тиждень чи більше — аж поки таки знайшов підводне узгір’я, де працювали акванавти. Наш мандрівник дуже зрадів, побачивши їхній глибоководний апарат, яскраво пофарбований у біле й червоне. Наче якась казкова голова приглядалась до Океану своїми очима…

Дем’янко розповів акванавтам про Океанове Око, про глибунців і їхнього Узу. Нічого не втаїв, навіть того, що був злякався, коли переслідувачі мало не впіймали його. І про яскраві мінерали…

— Ох, ти ж і вигадник, Дем’янку! — сміялися акванавти.

Вони не повірили жодному його слову.

— Ну, що ж, — сказав Дем’янко, — колись і самі побачите. А я вже бачив! — Потім занепокоєно спитав: — А ви маєте зв’язок з поверхнею?

— Звичайно, маємо.

— Дозвольте мені викликати Непитайлівку. Хочу розповісти Андрійкові про свої пригоди, а то він там, напевне, хвилюється…

Акванавт провів Дем’янка до кабіни, в якій був відеофон, і наш електронний хлопчик почав викликати рідну Непитайлівку.

Як тільки на екрані з’явилось Андрійкове обличчя, Дем’янко на радощах заспівав свою пісеньку:

Я хлопчик дерев’яний,