Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

— Ага, і здорові ноги, м’яке горло, товстий живіт. Вахлай… — перебив його кутенай. — Пробі, повір на слово й не став ти на сьо’о доґа!

Інші юрмилися між двома клітями. Спочатку Казан гарчав на всіх цих роззяв, а тоді ліг біля глухої стіни клітки й дивився на всіх похмурим поглядом, поклавши голову між передніми лапами.

Бій мав відбутись у Баркеровому закладі, що був чимось середнім між шинком і кав’ярнею. Усі лавки й столи були прибрані, а посеред великої кімнати на помості заввишки три з половиною фути стояла клітка на десять квадратних футів. Навколо, близько одне біля одного, були розставлені сидіння трьохсот глядачів. Над горішньою відкритою частиною клітки були підвішені дві великі гасові лампи зі скляними відбивачами.

Була восьма година, коли Гаркер, Мак-Тріґер і двоє чоловіків занесли на арену Казанову кліть, яку тримали за допомогою дерев’яних брусів, що виступали з її нижньої частини. Великий доґ був уже в клітці для бою. Він стояв, моргаючи через яскраве світло ламп. Побачивши Казана, пес нашорошив вуха. Казан на це не ошкірився. Жоден собака не виявив сподіваної ворожості. Розчарований гул прокотився серед трьохсот глядачів. Коли в клітку для бою впустили Казана, доґ лишався нерухомий, як скеля. Він не стрибнув на супротивника, навіть не гаркнув, лише подивився на нього підозріло й знову повернув свою красиву голову до численних глядачів, що прагнули видовища. Кілька секунд Казан стояв перед доґом на прямих ногах. Тоді розслабився й також байдуже подивився на юрбу, яка чекала запеклого смертельного бою. Глумливий сміх прокотився тісно поставленими рядами. Почулося й освистування, насочувані їддю слова, а тоді кілька сердитих голосів почали вимагати від Мак-Тріґера й Гаркера повернути їм гроші. Невдоволене сум’яття зростало. Обличчя Сенді було червоне від образи й люті. Сині вени в Гаркера на лобі розпухли удвічі проти нормального розміру. Він замахав кулаком до натовпу й закричав:

— Та чекайте! Дайте їм ше час, чортові дурні!

На цьому слові всі затихли. Казан повернувся й втупився у величезного доґа. Той і собі поглянув на Казана. Обережно, ніби готуючись до нападу, вовкопес трішки просунувся вперед. Доґ наїжачився й собі рушив на супротивника. Зупинилися вони на відстані чотирьох футів. Навкруги запанувала мертва тиша, можна було почути, як муха летить. Сенді й Гаркер поряд із кліткою ледве дихали. Один навпроти одного стояли досвідчені воїни, що мали доладні тіла, міцні м’язи й не боялися нічого, навіть смерті. Обоє вони стали жертвами напівдиких людей. Ніхто не міг бачити запитального погляду в їхніх лютих очах. Ніхто не знав, що в цей бентежний момент невидима рука Духа дикої природи зависла між ними, творячи диво. Між ними виникло порозуміння. Якби вони зустрілися на волі, міряючись за лідерство в собачій упряжі, страшної битви було б не уникнути. Але тут між ними панувало німе братство. В останню мить, коли їх віддаляв лише крок, коли люди чекали от-от побачити перший оскаженілий стрибок, чудовий доґ повільно підняв голову й подивився кудись за Казанову спину, туди, де було видно відблиски вогнів. Гаркера почав тіпати дрож, він тяжко задихав і ще тяжче вилаявся. Горло в доґа була незахищене, хапай — не хочу. Та звірі уклали мовчазну обітницю миру. Казан не стрибнув. Він розвернувся. І тепер обидва собаки, стоячи опліч один одного, прекрасні у своєму презирстві до людей, дивилися крізь ґрати в’язниці на людські обличчя.

Натовпом пішов гук — гнівний, вимогливий, загрозливий. Переповнений люттю Гаркер вихопив револьвера й націлився на доґа. Крізь гул юрби гримнув один голос.

— Стояти! — пролунала вимога. — Стояти — іменем Закону!

На мить запанувала тиша. Кожен повернувся на голос. За останнім рядом стільців стояло двоє чоловіків. Один із них був сержант Королівської Північно-Західної кінної поліції Броко. Саме він і кричав. Броко підняв руку, вимагаючи тиші й уваги. Поруч із ним стояв інший чоловік — худий, надломлений у плечах, із блідим, чисто поголеним лицем. Із його непоказної маленької статури, запалих щік нізащо не можна було вгадати, що він довгі роки прожив у суворих умовах крайньої Арктики. Тепер, коли сержант підняв руку, заговорив саме незнайомець. Його голос був тихим і спокійним.

— Даю господарям п’ятсот доларів за тих собак, — сказав він.

Кожен у кімнаті почув цю пропозицію. Гаркер подивився на Сенді. На мить вони близько схилились один до одного.

— Вони не битимуться, але будуть хорошими товаришами й командою, — провадив далі маленький чоловік. — Даю господарям п’ятсот доларів.

Гаркер підняв руку.

— Давайте шістсот, — сказав він. — Шістсот — і вони ваші.

Маленький чоловік завагався. Потім кивнув.

— Даю шістсот, — погодився він.

Гомін невдоволення здійнявся у натовпі. Гаркер став на край платформи.

— Ми не винні, шо вони не будуть битися! — крикнув він. — Але якшо хтось хоче назад свої гроші, то ви їх одержите на виході. Пси нас просто надурили, от і все. Ми не винні.

Маленький чоловік разом із сержантом поліції пробирався між рядами стільців. Підійшовши близько до клітки, він підсунув бліде обличчя й подивився на Казана й великого доґа.

— Думаю, ми станемо добрими друзями, — сказав він так тихо, щоб тільки собаки чули його голос. — Це велика ціна, але ми покладемо витрати на Смітсонівський інститут, хлопці. Мені саме потрібно двійко чотириногих друзів вашого морального рівня.

І ніхто не знав, чому Казан і доґ наблизилися до тієї сторони клітки, де стояв маленький науковець, коли той витягував товсту пачку грошей і відраховував шістсот доларів Гаркерові й Сенді Мак-Тріґерові.

Роздiл XXIV

Сама в темрявi

Ще ніколи жах і самотність від сліпоти не охоплювали Сіру Вовчицю так, як тими днями, коли Сенді Мак-Тріґер підстрелив і забрав із собою Казана. Ще кілька годин після пострілу вона сиділа в кущах неподалік річки й чекала, що її пара прийде, вірила, що він повернеться, як повертався тисячі разів до того. Тож, лежачи на животі, нюшила повітря й жалібно вила, не мігши відчути в ньому запаху своєї пари. Тепер день і ніч були для неї безкінечним хаосом темряви. Утім вона відчула, коли зайшло сонце, коли навкруги все огорнули перші глибокі вечорові тіні, знала, що на небі вже зароїлися зорі, що місяць вибілив на річці яскраву доріжку. Це була одна з тих ночей, коли добре бродити собі без діла. За деякий час вовчиця почала невпокійно рухатися маленьким колом, а тоді вперше допитливо завила до свого Казана. З боку річки до неї дійшов гострий запах диму. Інстинктивно вона