Наталія Іванівна Околітенко - Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко

проблему взаємодії рослин і нових мікроорганізмів, виведених методом генної інженерії; чотирнадцять — перевіряють, чи справді ці нові мікроорганізми так безпечні для людського організму, як запевняють їхні творці; вісім — прагнуть приживити на пастеризованому грунті нижчі гриби, троє — цікавляться, чи добре там почуватимуть витримані в спеціальному дезинфікаторі амеби та інфузорії,, загалом непогано, та разом з ними неодмінно оселяються віруси й бактерії, для Тутті небезпечні. Але ж це тільки мізерна частка величезної проблеми, яка постала з його народженням!

«Над інфузорією ціла піраміда живих істот, — думаю я. — Над інфузорією нематоди, черви, жаби, слимаки… Метелики, колорадські жуки, ящірки, коти… ті самі, що, виловлюючи мишву, підвищують урожайність полів… старі городянки, котрі тих котів тримають… Леви й тигри. Просто люди. Дядьки й тітки, знайомі татусів і мамунь. Сусідські діти й діти з інших вулиць. Скільки ж це вчених потрібно, щоб розв’язати проблему адаптації організму до умов навколишнього середовища? І скільки років вони над нею працюватимуть? Туттіного дитинства не стачить, аби виростити в цих апартаментах одну-єдину справжню рослину… червоненьку квіточку. Всього Туттіного життя не стачить, аби дочекатися, коли можна буде вийти надвір без шолома й скафандра. Що робити?»

У мене паморочиться в голові, й, не випускаючи з рук хлопчика, я притискаюсь чолом до прозорого пластику вікна. Він теплий і неживий, у ньому немає пружності скла, яке і в спеку пахне першим снігом. Зате його не розіб’єш, коли дуже захочеш вирватися на волю.

Так, протягом останніх двох років наш інститут тричі розширював штати, й тепер це величезний науково-адміністративний організм, у якому б’ється живе серце — маленький, закутий в стерильно-пластикову броню хлопчик із незвичним для нашого суспільства ім’ям Тутмос. Мій Тутті, син і спадкоємець фараонів, хлопчик, котрий загинув від чиєїсь злочинної руки, аби самим своїм другим народженням через тисячоліття дати новий поштовх генній інженерії. Заборонений, але такий звабливий плід було зірвано.

Отже, шість років тому машина часу, єдина, яка була є й буде на нашій планеті, — молекула дезоксирибонуклеїнової кислоти — реставрована за окремими фрагментами, «приземлилася» в нашому столітті, благополучно донісши інформацію про колір шкіри, розріз очей і тембр голосу маленького єгиптянина. Породілля, котра всі прикрощі пережила під наркозом, страдницьки смоктала скибочку помаранчі й скаржилась на жахливий головний біль, але ж не до неї покликали мене, доссвідченого лікаря-реаніматора… Тільце новонародженого звивалося в корчах так, ніби борсалося під вагою тисячоліть, що впали на нього, як снігова лавина.

— Врятуйте цього малюка! — вмовляв мене старий директор тоді ще скромного інституту цитогенетики. — Зробіть що можете! Цей хлопчик — справжній скарб для науки.

Краще б він мені не казав такого: не існує, не може існувати відкриття, за. яке варто було б платити стражданнями дитини. Але хлопчик з’явився на світ і з вигляду був дуже гармонійний — теракотова статуетка, вихоплена з вогню одвічної таємниці буття: я просто не бачила причини, чому б йому не жити. І я боролася за нього, як могла: з високою температурою, що спалювала маленьке тільце, з червоним висипом, що вкрив його з ніг до голови, з прогресуючим паралічем. На третю ніч, майже марячи від перевтоми й нервової напруги, я зрозуміла, що причина смертельної хвороби немовляти — неадаптованість його організму до того, що ми звикли називати навколишнім середовищем. Нині все не таке, як було тисячоліття тому — повітря й вода, сонячне проміння й місячне сяєво, тумани й дощі, трави й роси: надто великий шлях здолало людство в своєму науково-технічному прогресі, й маленький єгиптянин зі своїм генетичним спадком не міг втрапити в сучасний виток спіралі. Дитина нагадувала квітку троянди, що стояла на тумбочці у кришталевій вазі, наповненій спеціальним розчином: майбутнього вона не мала.

Я поділилася своїми міркуваннями з директором, він відповів:

— Ми знаємо, ми все зрозуміли від самого початку. Але потерпи ще трохи, потримай його на штучних нирках і легенях, а ми тим часом усе завершимо. Ми заховаємо нашого фараона під скляний ковпак, ми створимо для нього ультрастерильне середовище, він дихатиме в нас крізь мікробонепроникні фільтри.

Так на моїх очах сталось щось парадоксальне за своєю суттю: дитину, щоб вона жила, необхідно було ізолювати від життя. Повністю, не лишивши ніяких каналів зв’язку.

— Все, відпочинь, люба, — сказав мені хтось, і я опустилася на підлогу біля Туттіного ліжечка, навіть не знявши захисної маски. Мене вкрили, під голову підклали подушку… Прокинувшись, побачила, що хлопчик спокійно дивиться мигдалевого розрізу оченятами на залите сонцем вікно, але… крізь оболонку з прозорого гнучкого пластику.

Його присудили до життя.

— Я неодмінно вирощу для тебе таку квіточку, потерпи лиш трохи. Та годі ж бо на неї задивлятися!

— Це буде, коли дядько Валентин привезе мені подарунок від зайчика?

(Ох, Тутті, зайчики навряд чи водяться в єгипетських пустелях…)

— Так.

— А цю тим часом оті не заберуть?

Я розумію, що знову хвилює його: там, де кінчається газон, над бетонною стіною височіє стара шовковиця, а на її гілках вмостилося двоє хлоп’ят. Збитошники! Крізь якусь дірку прошилились на інститутську територію й ласують найпершими ягодами, ще прісними, не вистояними під сонцем, та все одно такими смачними!

Усім єством я відчуваю, як солодко торкається обідраних колінок мокре листя, як пахне після недавньої грози озоном, й аж захлинаюся від гострого бажання вирватись на волю. Тільки на мить; здолавши спокусу, беру телефонну трубку й суворо віддаю розпорядження прибрати з території сторонніх.

— Ні, Тутті, вже не заберуть.

— Ми підемо гуляти?

— Не сьогодні.

— Чому?

Тутті гуляв тиждень тому — в скафандрику й з фільтром. Він зробив кілька кроків і застиг, приголомшений плином хмар по небу; чи то від психічного перевантаження, а може, тому, що я на мить скинула шолом, аби відчути дотик вітру, й встигла захопити якийсь небезпечний вірус, ознаки специфічної неадаптованості з’явилися в хлопчика негайно. Він пролежав у гарячці три дні, й сьогодні ось уперше став на ноги.

— Ну так чому?

— Тобі ж знову буде зле, ти не боїшся?

— Нехай буде