Рафаелло Джованьолі - Спартак

Усе відбулося так, як і передбачав фракієць. Швидко й нечутно пробираючись темними звивистими провулками, вони з Еномаєм досягли стіни в наміченому місці.

Тут Еномай спритно піднявся по стіні, тримаючись за виступи й вибоїни у старій кам'яній стіні. Незабаром він дістався до її гребеня й почав спускатися по інший бік стіни. Щойно германець зник за стіною, Спартак так само заходився підніматися. Він забув про свою вивихнуту ліву руку, зіперся на неї й, раптом скрикнувши від гострого болю, упав на землю.

— Що сталося, Спартаку? — запитав приглушеним голосом Еномай, що вже зіскочив зі стіни у двір школи.

— Нічого, — відповів рудиарій і, зусиллям волі змусивши себе піднятися й не звертаючи уваги на нестерпний біль у розпухлій руці, знову зі спритністю дикої кози почав підніматися стіною. — Нічого… вивихнута рука…

— Ох, клянуся усіма зміями пекла! — вигукнув Еномай, приглушуючи голос. — Ти правий… про це ми не подумали… Зачекай на мене… Я зараз піднімуся і допоможу тобі.

І він вже почав підніматися, але почув голос Спартака:

— Нічого… нічого… Кажу тобі, нічого не трапилося!.. Я зараз сам до тебе зістануся… Мені допомога не потрібна, — вже за хвилину фракієць справді зістрибнув на землю біля Еномая.

Еномай хотів було запитати в Спартака про руку, але, побачивши, що обличчя рудиарія бліде, очі ніби скляні, а сам він схожий на примару, тільки вимовив ледь чутно:

— Спартаку! Спартаку! — У цьому вигуку пролунала така ніжність, на яку, здавалося, не був здатен цей гігант. — Спартаку, ти так страждаєш!.. Це над людські муки… Спартаку… тобі погано… сядь ось тут… — лагідно обійнявши Спартака, германець посадив його на великий камінь і притулив до стіни.

Спартак справді був не при тямі, його доконав жорстокий біль у вивихнутій руці. І щойно Еномай притулив його до стіни, схилив на плече голову й застиг нерухомо. Він здавався мертвим. Та коли постраждала рука зісковзнула з коліна, Спартак, здригнувшись, застогнав і розплющив очі — помалу свідомість повернулася до нього.

Еномай віддер низ свого плаща і міцно забинтував руку Спартака:

— От тепер тобі буде не так боляче. А Спартаку вистачить однієї правої руки, щоб бути непереможним!

— Аби тільки нам вдалося дістати мечі! — відповів фракієць, швидко прямуючи до найближчого будинку.

Незабаром обидва гладіатори увійшли у передпокій. Там було порожньо. Пройшовши через нього, вони вийшли у двір. Там стояли мовчки, розділені на когорти, п'ятсот гладіаторів. Спартака й Еномая гладіатори впізнали одразу і скрикнули від радості й надії.

— Тихше! — крикнув Спартак своїм могутнім голосом. — Мовчіть і стійте, зараз не час для емоцій.

І щойно запанувала тиша, він запитав:

— А де трибуни, центуріони, керівники?

— Поруч, у школі Аврори, радяться про те, що робити, — відповів декан, виходячи з рядів. — Школа оточена римськими когортами, а склади зброї охороняються численними загонами легіонерів.

— Знаю, — відповів Спартак і, повернувшись до Еномая, сказав: — Ідемо в школу Аврори.

Потім, звертаючись до п'ятисот гладіаторів, що зібралися у дворі, він вимовив голосно, так, щоб усі чули:

— Заради усіх богів неба й пекла, наказую вам зберігати порядок і тишу!

Вийшовши зі Старої школи (так називався будинок, у якому вони пробули кілька хвилин), Спартак попрямував до іншої, школи Аврори, ліворуч якої розташовувалась школа Геркулеса. До школи Аврори він дійшов дуже швидко, як і раніше у супроводі Еномая. Вони увійшли у фехтувальну залу де зібралося близько двохсот проводирів гладіаторів, трибунів, центуріонів і членів вищого керівництва Союзу пригноблених; при світлі смолоскипів вони обговорювали план дій.

— Спартак! — вигукнуло тридцять голосів.

— Спартак! — повторили інші, і в голосах їхніх лунали здивування й радість.

— Ми загинули! — сказав гладіатор, що головував на зборах.

— Ні, ще — ні, — відповів Спартак, — якщо нам удасться захопити хоча б одне сховище зі зброєю.

— Та хіба ми зможемо?

— Ми беззбройні.

— І незабаром римські когорти нападуть на нас.

— Порубають усіх на шматки!

— Чи є у вас смолоскипи? — запитав Спартак.

— Є триста п'ятдесят чи чотириста смолоскипів.

— Це наша зброя! — вигукнув Спартак, і очі його засяяли від радості, — серед десяти тисяч гладіаторів, зібраних у цій школі, ви, безсумнівно, найсміливіші, найхоробріші воїни, і ваші товариші по нещастю не помилилися, обравши вас начальниками. Сьогодні ввечері ви повинні довести це своєю відвагою й мужністю. Чи готові ви до всього?

— До всього, — одноголосно й твердо відповіли всі двісті гладіаторів.

— Чи готові ви боротися навіть беззбройними проти озброєних і загинути в бою?

— Ми готові до всього, ми готові на все, — повторили з запалом гладіатори.

— Тоді хутчіш… усі смолоскипи сюди. Подвоїмо, потроїмо їхню кількість, якщо це можливо. Запалимо їх і озброїмося ними. Ми кинемося на варту найближчого складу зброї, підпалимо двері цієї зали й отримаємо стільки зброї, скільки нам знадобиться, щоб отримати перемогу. Ні, клянуся священними богами Олімпу, не все втрачено, коли залишається віра. Не все загублено, поки є мужність. Перемога за нами, якщо всі ми вирішили перемогти або загинути!

У цей час центуріон Попилій, посиливши всі сторожові пости біля воріт міста, привів до школи гладіаторів триста легіонерів і передав їх під керівництво трибуна Тіта Сервіліана. Одночасно до Фортунатських воріт підійшло близько семисот солдатів капуанської міської охорони під командою центуріонів і безпосередньо підлеглих префектові Меттію Лібеону. Щойно загін капуанської охорони підійшов до Фортунатських воріт, назустріч префектові вийшов трибун Сервіліан у супроводі Попилія, Лентула Батіата й іншого центуріона, Гая Елпідія Солонія, і заявив, що необхідно скликати раду й обговорити план дій.

Тим часом гладіатори, то з надією, то з муками відчаю, усе ще стояли у дворах, очікуючи на накази своїх начальників, озброєних смолоскипами й готових за всяку ціну захопити зброю. Та коли Спартак, Еномай і їхні товариші готові були увірватися в коридор, що вів до складу зі зброєю, звук сигналу порушив нічну тишу й сумною