Рафаелло Джованьолі - Спартак

завдяки збігу обставин зумів перетворити свою невеличку школу з декількома сотнями гладіаторів у першокласну гладіаторську школу, що славилася на всю Італію. Торгуючи кров'ю і людським життям, він нажив великих статків. По батьковій смерті син став власником школи. Не вдовольнившись багатою батьківською спадщиною, він вирішив подвоїти капітал, успішно продовжуючи «чесний» промисел свого батька.

Коли Лентул підійшов, обидва легіонери шанобливо вклонилися йому. Відповівши на їхні вітання, він запитав:

— Чи не знає хтось із вас, з якої такої причини гладіатори, супроти звичаю, майже усі залишилися в школі? У цей час школа завжди порожніє.

— Не… не знаю… — промурмотів один з легіонерів.

— Та ми не менше від тебе дивуємося цьому, — відповів більш відверто інший.

— Що таке відбувається? — запитав Батіат, насупивши брови, з похмурим і лютим виразом обличчя. — Чи не готується що-небудь?

Легіонери мовчали. Відповіддю на запитання торговця стала поява одного з його рабів. Блідий, нажаханий, він ішов попереду відпущеника префекта, теж украй схвильованого. Відпущеника послав його пан до Лентула з наказом негайно попередити ланісту про небезпеку, що загрожувала не лише школі, а й місту та республіці. Префект радив Лентулу стати на заваді будь-якій спробі нападу на склад зброї, закрити усі ворота школи, а сам у свою чергу обіцяв за півгодини надіслати Батіату трибуна Тіта Сервіліана із двома когортами солдат і загоном міської охорони.

Почувши такі звістки, Лентул Батіат остовпів, не в змозі вимовити й слова. Невідомо, скільки часу він перебував би у заціпенінні, якби оточуючі не змусили його отямитися, кваплячи його вжити заходів безпеки.

Отямившись, Лентул негайно наказав озброїти двісті п'ятдесят легіонерів і двісті п'ятдесят рабів, приставлених для обслуговування школи, намагаючись зробити все це непомітно для гладіаторів. Всі вони поспішили до Фортунатських воріт, що слугували сполученням школи з тією частиною міста, де розташовувався храм Фортуни Кампанської. Тут Лентул мав дати подальші розпорядження.

Блідий, переляканий Батіат побіг за зброєю й першим примчав до Фортунатських воріт. Поступово туди підходили озброєні раби й легіонери. Він розбивав їх на загони по двадцять-тридцять чоловіків у кожному, доручаючи командування ними своїм хоробрим ветеранам, і ті вирушали охороняти зброю і виходи зі школи.

Лентул виконував роботу машинально, а в голові в нього був якийсь безлад, серце виривалося з грудей, бо ніхто краще за нього не розумів, що таке десять тисяч гладіаторів, на що вони здатні, яка велика й страшна це небезпека. Прибув трибун Тіт Сервіліан, парубок років двадцяти восьми, міцної статури. Він вирізнявся великою самовпевненістю й легковажністю. Щоб зробити приємність префектові й виконати його прохання, він сам з'явився у школу на чолі однієї із двох когорт, які перебували в його розпорядженні в Капуї.

— Ну, що у вас тут відбувається? — запитав він.

— Ох! — вигукнув Лентул, глибоко зітхнувши. — Хай захистить тебе Юпітер і хай допоможе тобі Марс!.. Ласкаво просимо!

— Розкажи мені нарешті, що тут відбулося… Де бунтівники?

— Та поки ще нічого не трапилося, немає ніяких ознак заколоту.

— А що ти зробив? Які дав розпорядження? Коротенько розповівши трибунові про свої розпорядження, Лентул додав, що цілком покладається на його мудрість і коритиметься його наказам. Тіт Сервіліан, обміркувавши, що треба робити, підсилив двадцятьма легіонерами зі своїх когорт кожен із загонів Лентула, і наказав замкнути усі ворота, за винятком Фортунатських. Тут він залишився сам з головними силами, що складалися із двохсот шістдесяти легіонерів, готових прийти на допомогу там, де б вона знадобилася.

Поки виконувалися всі ці розпорядження, зовсім стемніло. Серед гладіаторів панував неспокій. Вони збиралися групами у дворах і провулках, до них приєднувалися усе нові й нові гладіатори, всі вони голосно розмовляли між собою.

— Замикають сховища зброї!

— Виходить, нас зрадили!

— їм усе відомо!

— Ми пропали! От якби з нами був Спартак!

— Ні він, ні Еномай не приїхали, — їх, напевно, розіпнули у Римі!

— Лихо! Лихо!

— Хай будуть прокляті несправедливі боги!

— Замикають двері!

— А в нас немає зброї!

— Зброї!.. Зброї!..

— Хто дасть нам зброю?..

У кожному із дворів зібралася купка гладіаторів. Через обмеженість місця вони вишикувалися похідною зімкнутою колоною. Вони стояли мовчки, із тремтінням очікуючи на рішення трибунів і центуріонів, тих, що зібралися на раду в одній з фехтувальних зал. Вирішувалася доля святої справи, в ім'я якої усі об'єдналися й дали врочисту присягу.

Усе це відбувалося саме в ті хвилини, коли Спартак і Еномай, переборовши стільки перешкод і небезпек, дісталися школи Лентула. Їм довелося зупинитися, бо неподалік, у світлі смолоскипів, раптом блиснули піки, списи, мечі й шоломи.

— Це легіонери, — пошепки сказав Еномай Спартаку.

— Так, — відповів рудиарій, у якого серце ладне було розірватися від побаченого.

— Спізнилися… Школа оточена. Що нам робити?

— Зачекай!

І Спартак, напружуючи слух, намагався вловити, чи не долине бодай найменший звук голосу або шум, і, широко розплющивши очі, тривожно стежив за рухом смолоскипів, які переміщувалися провулками зі сходу на захід, поступово віддалялися й нарешті зовсім зникли.

Тоді Спартак сказав Еномаю:

— Стій і мовчи.

Обережно, майже нечутно ступаючи, він рушив провулком до того місця, де щойно пройшли римські легіонери. Через шість-сім кроків фракієць зупинився. Його увагу привернув ледь вловимий шерех. Він приклав руку до чола й, напружуючи зір, за мить розрізнив якусь чорну масу, що рухалася наприкінці вулиці.

Тоді нарешті він зітхнув з полегшенням, обережно повернувся до Еномая і, взявши його за руку пішов разом із ним униз провулком, повернув ліворуч і, пройшовши десять кроків, зупинився й тихо сказав германцеві:

— Вони щойно почали оточення. Зараз вони розставляють загони солдатів на всіх перехрестях, але ми краще від них знаємо тутешні провулки й будемо на десять хвилин раніше від них біля стіни, що оточує школу. З цього боку стіна трохи обвалилася, і висота її не більше двадцяти восьми футів. Звідси ми проберемося в школу.